Олександр Михайлович Кривуля - Філософія: Навчальний посібник.

у європейській філософії традиція рясного цитування, використання авторитетних авторів для підсилення власної думки. Усілякі новації вважалися ознакою суєтної гордині, відступом від зразку, а значить і від істини. Завдання філософа - донести до сучасників і передати нащадкам образ істини таким, який він властивий первообразові. Для відтворення істини філософ повинен досягнути певної ідентифікації своєї суб’єктивності з відтворюваним зразком.

Та навіть у межах заданих традицією канонів середньовічний філософ мав деяку теоретичну свободу. Той же таки найбільш авторитетний біблійний текст був одночасно приводом і стимулом до роздуму, поштовхом для оригінального дослідження. Справа в тім, що, за уявленнями мислителей того часу, канонічний текст завжди багатозначний, символічний, наповнений таємницями й загадками. Саме це й відкривало можливості відносно вільного теоретизування.

Специфічною рисою середньовічної філософії був дидактизм (повчальність). Майже всі відомі нам мислителі середніх віків були або проповідниками, або викладачами богословських шкіл і університетів. Вони дбали не тільки про те, аби самим собі з’ясувати той чи інший предмет, але ще більше піклувались про те, як передати й викласти своє розуміння цього предмету учням і нащадкам. Отже середньовічний мислитель - це насамперед вчитель. Дидактизм побічно стимулював інтерес до проблем логіки і лінгвістики, до деяких проблем теорії пізнання. І все ж ця філософія була переважно „схоластичною”, шкільною, діалогом вчителя і учня, коли перший поважається за ерудицію і педагогічну майстерність, а другий - за старанність і здібність до засвоєння. У зв’язку з цим були поширені такі філософські жанри, які відбивали прагнення до діалогу:

• компіляції, тобто тлумачники, словники з прагненням охопити всю мудрість;

• суми (поширилися у пізнє середньовіччя) — логічно упорядковані трактати, узагальнюючі теоретичні досягнення, що мали слугувати за посібники з теології;

• сповіді, що були засобом морального очищення і публічного покаяння не стільки у власних інтересах, скільки для повчання інших.

У розвитку середньовічної філософії виділяють декілька періодів: апологетика, патристика і схоластика.

5.2. Апологетика і патристика

Апологетами називали перших християнських мислителів, що діяли в добу поширення нової релігії, коли вона зазнавала утисків і переслідувань з боку язичницького оточення і держави. Дехто вважає, що апологети не були власне філософами, вони скоріш ритори. Захищаючи християнство від освічених язичників, апологети висунули питання про Христа для доведення того, що все добре, розумне у язичництві було виявленням Христа-Логоса, немов з самого початку розлитого у людському світі.

Серед християнських письменників апологети з’явились з початку II ст. До них належали Арістід, Юстін, Татіан, Афінагор, Тертулліан та інші.

Перша апологія, що дійшла до нас і датована 125 роком, була апологія Марціана Арістіда з Афін, яку він написав римському імператору Адріану (76-138), а за деякими іншими повідомленнями наступнику Адріана на троні Антоніну Пію (86-161). У тексті апології Арістід підкреслює, що світ і все в ньому приведено до руху сторонньою силою, яка і є Бог. Бог є нерухомим, неосягненним, невимовним, досконалим і охоплює своєю могутністю створений ним Всесвіт. Далі Арістід стверджує, що не можна вважати за справжнього Бога будь-яке божество, яке шанують елліни, бо всі їх боги мають людські вади, вони такі ж недосконалі, а це не відповідає вимогам до Бога. Через неправильні уявлення людей про Бога у їхньому власному способі життя і поведінці мають місце чвари, смертоносні війни та тяжкі полони. Тому ніщо не є божеством окрім лише одного Бога, котрого й повинні шанувати люди всіх «родів» людей, якими є християни, іудеї, греки і варвари. Арістід переконаний, що тільки християни мають справжнє уявлення про Бога.

Юстін (Іустін) Мученик жив приблизно в 110-167 рр. Народився у Самарії[98] від батьків-еллінів, отримав філософсько- риторичну освіту. У його релігійних пошуках вирішальну роль відіграла зустріч з християнським старцем поблизу міста Ефес. Ставши християнином близько 132 р., він, не скидаючи філософського плаща, став мандрівним християнським філософом. Загинув Юстін смертю мученика у Римі. Від нього збереглися “Перша апологія” (150 р.) зі зверненням до імператора Адріана, “Друга апологія” та “Діалог з Тріфоном- іудеєм”. Як пише Юстін у останній роботі, філософія є тим, що веде нас до Бога і єднає з Ним. Ідучи від платонізму, він у філософії шукав природну релігію. Усамітнившись для роздумів, Юстін зустрів одного старого, який почав розпитувати його про Бога і душу. Платонічний характер відповідей не задовольнив старого і той сказав: якщо душа безсмертна, то це так не тому, що вона є життя, як вчив Платон, а тому, що вона живе через те, що так хоче Бог, і живе стільки, скільки Він бажає. На питання Юстіна, де він може прочитати про це, відповіддю було те, що нічого такого не говорить жоден філософ, а є воно у старому та новомі Завіті. “У серці моєму раптом запалав вогонь, - пише Юстін, - і мене охопила любов до пророків і тих мужів, що є друзями Христовими; і розмірковуючи сам над їхніми словами, я переконався, що тільки ця філософія є єдиною, твердою та корисною. Ось так я став філософом”[99].

Юстін вважав, що Христос є втіленням Слова Божого і це Слово як Откровення існувало ще до Христа, тому всі, хто жив згідно Слова, нехай то будуть і язичники, жили згідно з Христом. Отже, “все, що будь коли сказано істинного - наше” - робить висновок Юстін.

Татіан Ассірієць (120- бл. 175) у молоді роки багато подорожував для отримання освіти, набув звання філософа й письменника. Прибувши до Риму, прийняв християнство і незадовго до смерті Юстіна став його учнем. Час смерті Татіана точно не встановлено. Його основний твір “Промова проти еллінів” написана між 166-171 рр. У ньому він протиставляє античній філософії вчення християн, вважаючи його від імені усіх одновірців “нашою філософією.” Своїх опонентів він не вважає взагалі за філософів,