Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

Справді, коли всі уже гадали, що Роберова приятелька поїде до Брюґґе сама, стало відомо, що капітан Бородинський раптом передумав і вирішив надовго відпустити підофіцера Сен-Лу до Брюґґе. Ось що зайшло. Князь, який так пишнився своєю буйною чуприною, підстригався у найкращого перукаря в місті, колишнього підмайстра у стрижія Наполеона III. Капітан Бородинський був на короткій стопі з перукарем, бо хоч і любив нестися високо, з простими людьми тримався запанібрата. Проте князь заборгував стрижієві за п’ять років, флакони «Портю-галя» і «О-де-Суврен», щипчики, бритви, паски для гостріння були в стрижієвих очах такі самі священні, як шампунь, ножиці тощо, а Сен-Лу він ставив вище за князя, бо Робер платив готівкою, а потім мав свої карети і своїх верхових коней. Дізнавшись, що у Сен-Лу прикрість, бо йому не можна поїхати з коханкою, голяр палко заговорив про це з князем, сповитим у білий стихар, саме тоді, коли князева голова була відкинута, а до горла приставлена бритва. Оповідь про галантні пригоди молодика викликала на князевому обличчі бонапартівськи зневажливу посмішку. Навряд чи він згадав про свій борг голяреві, хай би там як, а голяреве прохання привело його в добрий гумор, тоді як прохання якогось дука привело б його в злий. Борода у нього була все ще в милі, а дати відпустку він уже обіцяв і підписав її того самого вечора. Стрижій, хвалько яких мало, який страшенно кохався в небилицях і приписував собі нечувані чесноти, тепер, неабияк прислужившися Сен-Лу, не тільки не роздзвонив про свою добру справу, але, — ніби марнославство, зазвичай схильне до брехні, якщо брехати йому не треба, поступається місцем скромності, — зроду навіть не заїкнувся про це Сен-Лу.

Усі Роберові друзі казали мені, що хай би скільки я пробув у Донсьєрі і хоч би коли захотів приїхати сюди ще раз, — якщо Робер у цей час кудись відлучиться, — їхні повози, коні, будинки, дозвілля будуть до моїх послуг, і я відчував, що ці молодики від щирого серця прагнуть, аби моя слабкість знайшла собі підпору в їхній розкоші, молодості, здоров’ї.

— Чому б вам, — казали мені офіцери після умовлянь, — чому б вам не приїздити сюди щороку? Це тихе життя буде вам до вподоби, ось побачите! Та ще й вас цікавить усе, що діється в полку, ви справжній старий служака.

Бо я й далі в’язнув до них із проханням називати імена відомих мені воєначальників, хто з них заслуговує більшої, хто меншої шани, як колись у колежі змушував товаришів перераховувати артистів Французького театру і признаватися, хто більше їм подобається, хто менше. Якщо замість одного з генералів, яких мені завжди згадували серед найкращих, скажімо, Галіфе чи Не-гріє, Роберів друг казав: «Але ж цей Негріє горе-генерал!» і кидав нове імення, незаяложене й смачне, таке, як По чи Жеслен де Бургонь, мене це так радісно розчулювало, як колись набридлі для вуха імена Тірона чи Февра згасали перед раптово розквітлим, свіжим для мене іменем Аморі. «Навіть вище за Негріє? Але чим? Доведіть!» Мені хотілося, щоб навіть молодша старшина відрізнялася один від одного, я мав надію, що ці відзнаки допоможуть мені усвідомити, в чому ж, власне, виявляється вищість одного військовика перед іншим. Одним з офіцерів, які особливо цікавили мене з цього погляду, бо він крутився в мене перед очима, був князь Бородинський. Але і Сен-Лу, і його приятелі, віддаючи йому належне як чудовому офіцеру, якому ескадрон завдячував бездоганну виправку, не любили його як людину. Щоправда, вони не говорили про нього таким самим тоном, як про людей, що дослужилися до офіцерського звання, або про масонів, які трималися осторонь, з виглядом відлюдків вахмістрів, але й не ставили князя Бородинського серед інших офі-церів-шляхтичів, бо він тримався зовсім не так, як вони, навіть із Сен-Лу. Вони, користуючись тим, що Сен-Лу лише підофіцер, а отже, його впливова рідня буде ощасливлена, що його запрошують начальники, якими інакше вона гордувала б, запрошували його до себе, якщо за столом уже сиділо якесь цабе, яке могло стати в пригоді молодому підофіцерові. Лише капітан Бородинський підтримував з Робером службові стосунки, хай і дуже добрі. Капітанів дідусь став маршалом, князем і пером з ласки імператора, а потім породичався з імператором шлюбними узами, а князів батько одружився з кузиною Наполеона III і після державного перевороту двічі ставав міністром, а проте князь відчував, що Сен-Лу і товариство Ґермантів дивляться на нього згори вниз, тим часом як сам князь, людина інших переконань, не вельми шанував Сен-Лу і товариство Ґермантів. Він домислювався, що для Робера де Сен-Лу, родича Гогенцоллернів, він не справжній шляхтич, а онук хлопа, натомість для нього Сен-Лу був сином чоловіка, графський титул якого підтверджений імператором, — у Сен-Жерменському передмісті таких людей звано направленими графами, — і який допоминався в імператора префектури, а відтак і якихось нижчих посад, що були в розпорядженні його високости великого князя Бородинського, міністра, до якого писалося в листах: «Ваша Достойність» і який доводився сестринцем монархові.

Більше, може, ніж сестринцем? Перша княгиня Бородин-ська, — так подейкувано, — запобігала ласки у Наполеона І і супроводжувала його на острів Ельбу, а друга — у Наполеона III. І на погідному обличчі капітановому можна було віднайти як не риси прямої схожости, то бодай удавану велич маски Наполеона І, і в його меланхолійному і лагідному погляді та вислих вусах більше, ніж у чомусь іще, було щось подібне до Наполеона III, подібне так дивовижно, що коли після Седана він попросив дозволу побачитися з імператором, то Бісмарк, до якого його приведено і який спершу йому відмовив, вражений схожістю, яку він, зиркнувши знічев’я на молодика, одразу вловив, передумав, вернув молодика і дав йому дозвіл, хоча перед тим усім показав на двері.

Князь Бородинський не хотів підсипатися до Сен-Лу та до інших полкових членів товариства Сен-Жерменського передмістя (натомість часто запрошував до себе двох люб’язних поруч-ників-міщан), бо дивився на своїх підлеглих з висоти своєї цісарської величи, і для нього між ним і ними була лише та ріжниця, що вони відчували свою нижчість перед ним, і тому він братався з ними радо, бо, попри видиму бундючність, був людина проста і весела, а інші, хоча й були нижчі, але вважали себе