Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

витворні й високі почуття вона мала. Лихе привиддя стиралося з його мозку повільно. З непритомним і виряченим поглядом він одвідував мене кілька днів поспіль,

І ЦІ круті ДНІ поступово викреслили ДЛЯ мене якусь тверду КрИ-вулю імпровізованої примостки, звідти Робер усе допитувався, яку постанову ухвалить його приятелька.

Нарешті вона попросила прощення. Скоро до нього дійшло, що розрив йому не загрожує, він побачив усі невигоди примирення. Душа боліла йому менше, і він уже собі метикував, що все на краще, а ось як взаємини їхні відновляться, то за два-три місяці так і жди знову катувань. Сен-Лу довго не вагався. І, може, вагався лиш тому, що був, зрештою, певен, що зуміє відбити свою коханку, відіб’є, та й годі. Вона тільки прохала його дати їй заспокоїтися і не приїздити на Новий рік до Парижа. А проте з’їздити до Парижа і не зустрітися з нею — це було над силу Роберові. З другого боку, вона зголошувалася вирушити з ним у мандри, але на мандри треба було здобути відзвіл, а капітан Бо-родинський не хотів його відпускати.

— Дуже шкода, що так вийшло, через це наша візита до моєї тітки відкладається. Але на Великдень я буду в Парижі неодмінно.

— На Великдень піти до дукині Ґермантської ми не зможемо, бо я буду в Бальбеку. Але менше з тим.

— У Бальбеку? Але ж ви їздили туди у серпні.

— Так, але цього року за станом здоров’я мене посилають туди раніше.

Робер найбільше боявся, що я думатиму про його коханку зле після всіх його звірянь. «Вона крута, бо надто щира, надто безпосередня у своїх почуттях. Але це напрочуд шляхетна істота. Ти собі не уявляєш, яка це тонка і поетична натура. Щороку вона проводить могилкй у Брюґґе. Як це прегарно, еге ж? Коли ти з нею познайомишся, ти побачиш: вона сама шляхетність...» Він нахапався словес, якими присмачували свою мову літератори, що підсипалися до цієї кобітки, а тому ще й утулив: «Вона має щось сидеричне і навіть віщовницьке, ти розумієш, що я хочу сказати, вона поетка, сливе жриця, весталка».

За обідом я все шукав приводу, щоб Робер попросив тітку прийняти мене перед його приїздом до столиці. Таким приводом стало моє бажання ще раз подивитися полотна Ельстіра, великого маляра, з яким ми обидва з Робером познайомилися в Бальбеку. Але це був не тільки привід, бо якщо раніше при одвідинах Ельстірової робітні я хотів, щоб його малярство навчило мене розуміти і любити те, що було краще за саме малярство: достеменну відлигу, достеменний майдан у провінційному містечку, живих жінок на узмор’ї (найбільше, на що я був тоді здольний, це попросити його удати явища, яких я не вмів зглибити, скажімо, шляшок, обсаджений глодом, але не на те, щоб він зберіг для мене красу, а на те, щоб він її мені відкрив), то нині мої запити вимагали своєрідносте, повабносте його малярства, і мені кортіло понад усе побачити інші Ельстірові картини.

Адже я мав таке вражіння, що навіть у найслабших його образках є щось неповторне, щось зовсім одмінне навіть од шедеврів найбільших малярів. Його доробок був відрубним царством з неприступними кордонами, неподібним до жадного іншого. Жадібно колекціонуючи раритетні видання, де друкувалися студії про Ельстіра, я довідався, що допіро недавно він перекинувся на пейзажі й натюрморти, починав же з мітологічних образів (я бачив фотографії двох таких полотен у його ательє), а потім довгенько зазнавав впливу японської штуки.

Деякі Ельстірові праці, найзнаменніші для його різних малярських періодів, осіли в провінції. Домок десь в Анделі, бо там висів чи не найкращий його пейзаж, здавався мені такою самою коштовністю і так само пахнув мені якоюсь мандрівочкою, як і шартрське сільце, де стоїть млиновий спідняк, у який вставлено славетний вітраж; і до власника цього архітвору, до того чолов’яги, що, замкнувшись, ніби звіздар, у своєму простому домовстві на головній вулиці, запитував усесвітнє зерцало, Ельстірове полотно, куплене ним, може, за кілька тисяч франків, мене поривала симпатія, яка лучить навіть серця, навіть характери тих, хто думає однаково про щось високе. В одному часопису говорилося, що три видатні роботи мого укоханого маляра належать дукині Германській. Отож-бо того дня, за обідом, коли Сен-Лу сказав мені, що його приятелька їде до Брюґґе, я міг, не криводушачи, при його товаришах кинути йому знічев’я:

— Слухай, Робере. Я хочу тебе запитати у зв’язку з розмовою про ту даму. Ти пам’ятаєш Ельстіра, маляра, з яким я познайомився в Бальбеку?

— Ще б пак!

— Пригадуєш, як я захоплювався ним?

— Чудово пригадую, і ми ще, пригадую, листа йому передали.

— Ось тобі одна з причин, не найважливіша, додаткова причина, чому я хочу познайомитися з цією дамою.

— Чи ти ба, скільки пояснень!

— Річ у тім, що вона має принаймні одне прегарне Ельстірове полотно.

— А я й не знав.

— Ельстір, напевне, буде на Великдень у Бальбеку, вам же відомо, що він проводить нині там майже цілий рік. Мені дуже кортить подивитися його роботу перед від’їздом. Я не знаю, чи ви в добрих стосунках зі своєю тіткою, чи не могли б ви дати їй про мене хвальний відзов, аби вона не відмовила, і попросити дозволу подивитися полотно без вас, скоро вас не буде в Парижі?

— Гаразд. Я за неї ручаюся і беру все на себе.

— Робере, я обожнюю вас.

— Що ви обожнюєте, це дуже мило, але було б ще миліше, якби ви «тикали» мені, як обіцяли, та ти вже й починав...

— Маю надію, що ви змовляєтеся не з приводу вашого від’їзду? — спитав мене один з Роберових товаришів. — Знайте: якщо Сен-Лу дістане відпустку, то ніщо не повинне змінитися, адже ми зостаємося. Може, з нами буде не так цікаво для вас, але ми зробимо