Марсель Пруст - У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона

вищими за нього, а такого князь не допускав. І поки всі офіцери носилися з Сен-Лу, як із писаною торбою, князь Бородинський, якому Робера рекомендував маршал X, вдовольнився тим* що ставився до нього уважно на службі, бо, зрештою, Сен-Лу був взірцевим офіцером, — але вперто не запрошував його до себе, хіба раз, коли йому довелося його погукати, а що цей випадок був при мені, то князь попросив Робера прийти зі мною. Того вечора, приглядаючись, як поводиться Сен-Лу за капітановим столом, я міг оцінити — аж до манер і гожости, — ріжницю між двома аристократіями: старосвітською та імперською. Робер походив з касти, чиї хиби, хоча він намагався подолати їх розумом, в’їлися в його кров і плоть. Каста ця, утративши десь сто років тому реальну владу, в опікунчій ґречності, яка є особливим пунктом програми одержуваної нею освіти і виказується щодо буржуазії, яку це велике панство так зневажає, що не думає, щоб невимушеність знаті їй лестила, не бачить нічого, окрім фізичної вправи, як-от верхова їзда і фехтування, тільки от фехтує вона без якоїсь поважної мети, лише для розваги. Сен-Лу приязно ручкався з будь-яким із буржуа, з ким його знайомили, ручкався, може, не розчувши його прізвища, і, розмовляючи з ним (при цьому весь час перекладав ногу на ногу і похилявся недбало вперед, тримаючись рукою за кісточку), звертався «голубе мій». Навпаки, князь Бородинський належав до шляхти, чиї титули не втрачали своєї ваги, тоді як у того чи того славного роду зберігався хіба майорат, колись наданий предкові за великі заслуги і як нагад про високі посади, на яких поставлені там вирішують долю багатьох людей і мають добре знати людей. Князь Бородинський, може, сам не знаючи про це, не зовсім свідомо, але принаймні всім тілом, про що свідчать постава, якої він прибирав, і всі його звички, відчував свій чин як достеменну пільгу; до тих самих простаків, яких Сен-Лу плескав по плечу і брав за руку, він виявляв величну доброзичливість, причому стриманість, сповнена свідомосте власної гідносте і вдаваної пихи, поскромлювала його щиру, усміхнену добродушність. Це випливало, напевне, з того, що князь був ближчий до амбасад великих держав і до двору, де його батько обіймав високі посади і де Роберові манери розкладати лікті на столі і триматися рукою за ногу шокували б усіх, але головне це випливало з того, що князь так не зневажав, як зневажав Сен-Лу, буржуазію, цей величезний резервуар, звідки перший цісар черпав маршалів і свою шляхту і де другий цісар знайшов свого Фульда і Руера.

Певна річ, уяву князя Бородинського не захоплювали батькові й дідові заміри, яких не міг здійснити їхній син та онук, усього лишень командир ескадрону. Але як дух різьбаря ще багато років по тому, як він загас, живе й далі у різьбленій ним статуї, так само і ці задуми вбилися у ньому в плоть, втілесни-лися, матеріялізувалися, віддзеркалилися на його виду. Завзято, як перший цісар, лаяв він вахмістра, з меланхолійною задумою другого цісаря пихкав димом сигарети. Коли він у цивільному простував донсьєрськими вулицями, вкрадливий блиск його очей з-під мелона розливав круг капітана ореол августійшого інкогніто; всі трепетали, коли він у супроводі ад’ютанта і каптенар-муса входив до канцелярії квартирмейстера, здавалося, його супроводжують Бертьє і Массен. Коли він вибирав крам на спод-ні для свого ескадрону, то вліплював у полкового кравця погляд, здольний спантеличити Талейрана й ошукати Олександра І; а коли, проводячи огляд, нараз приставав і крутив вус, його чудові блакитні очі наливалися такою задумою, ніби він творив нову Пруссію і нову Італію. Але миттю знов перекинувшися з Наполеона III в Наполеона І, він робив нагінку за те, що портупея не припасована, і вимагав дати йому покуштувати з солдатської манерки. А в себе вдома він тішив зір дружин офіцерів-буржуа (якщо ці офіцери не були масонами) не лише сервізом старовинної севрської блакитної порцеляни, яким можна було почастувати навіть посла (цей сервіз, дарований його батькові від Наполеона, здавався ще більшою коштовністю в тому провінційному будинку на бульварі, де він мешкав, подібно до рідкісної порцеляни, яка надто захоплює туристів, коли ті бачать її в колишній садибі, а нині торгово-промисловій прибутковій фермі, у простій шафі), а й іншими дарами цісаря: шляхетними, витворними, гожими манерами, — мати такі манери вважав би за честь і дипломат, але лихо в тім, що дехто за такі дари ціле життя зазнає остракізму, зазнає за те, що він «із доброї родини», — розкутістю рухів, доброзичливістю, ґречністю і оправленим в емаль (теж старосвітську, блакитну), таємничо освітленим зсередини, з образами достославних людей у собі, збереженим у цілості ковчежцем погляду.

Про знайомства, які князь завів серед донсьєрців, треба сказати таке. Підполковник чудово грав на фортеп’яні, дружина головного лікаря співала так, ніби закінчила консерваторію з першою премією. І головний лікар з дружиною, і підполковник з дружиною обідали у князя Бородинського щотижня. Звісно, їм було приємно знати, що в Парижі князь обідає у пані де Пурталес, у Мюратів тощо. Але вони казали собі: «Таж він лишень капітан, він радий, що ми буваємо в нього. Він, зрештою, нам щирий приятель». А князь Бородинський, який давно клопотався, щоб його перевели ближче до столиці, діставши нове призначення і переїхавши до Бове, перестав і думати про дві подружні пари меломанів, так само як перестав думати і про донсьєрський театр та ресторанчик, звідки йому часто приносили сніданок, і, на превелике їхнє обурення, ані підполковник, ані головний лікар, які так часто у нього обідали, не отримали уже в житті жодної вісточки від нього.

Одного ранку Сен-Лу признався, що написав моїй бабусі про те, як я себе маю, і підкинув їй думку скористатися телефонним сполученням між Донсьєром та Парижем і побалакати зі мною. Коротко кажучи, того самого дня бабуся мала покликати мене до апарата, і Робер порадив мені бути за чверть четверта на телефонній станції. Телефон не був тоді у такому вжитку, як нині. А проте звичці треба було небагато часу для здирання таємниці з освячених форм, з якими ми стикаємося, — ось чому, оскільки нас з’єднали не зразу, я думав лише про те, як це довго, як це незручно, і вже хотів був нарікати. Подібно до всіх моїх сучасників, я вважав, що раптові зміни чудородної феєрії робляться надто повільно, тоді як цій феєрії достатньо кілька хвиль, аби