Себастьян Фолкс - Пташиний спів

що вона абсолютно йому довіряла. Вона слухалася своїх інстинктів, а її сумніви розсіювалися ніжністю почуття до нього. Але без небезпеки та заборон пристрасть дещо ослабла.

Під впливом південної зими крайнощі їх безсоромного роману здавалися їй наче чужими, з іншої пори року. Вона пішла у церкву Сан-Ремі висповідатися місцевому священику, але так і не змогла докладно розповісти про те, що відбувалося між ними. Відразу після визнання зради священик зупинив її і наклав єпитимію, яка наче не мала жодного стосунку до її гріха — просто якась формальність, взята ним із реєстру розповсюджених порушень. Ізабель це не вдовольнило, і, хоча вона не шкодувала про зроблене, у неї з’явилося відчуття провини.

Стівен повернуся із пляшечкою ароматичних солей і присів на лавку поруч із нею.

— Я все думаю над причиною такого самопочуття, — сказав він. — Мабуть, ти недостатньо їси. Іноді люди втрачають свідомість, якщо мало їдять. Я ось купив тобі тістечко.

— Ні, я думаю, що справа не в цьому. Це нічого серйозного, — вона поклала свою руку на його. — Не хвилюйся за мене.

Вона ніжно та поблажливо йому всміхнулася — ніби це він потребував опіки та захисту. Ізабель розділила тістечко надвоє і віддала частину йому. На лавку між ними просипалися жовті крихти. Нам ними залопотіли крила — це товстий голуб злетів зі стічної труби будинку та нахабно сів на лавку прямо між ними біля крихт.

— Господи боже! — Стівен з жахом вскочив з лавки.

Ізабель, вкрай здивована сміливістю птаха, подивилася на Стівена.

— Що таке?

— Той птах! Птах! Прожени його, заради бога!

— Та це ж тільки голуб...

— Прожени його. Будь ласка.

Ізабель заплескала в долоні, і пухкенька пташка важко піднялася у повітря, перелетіла площу і сіла на гілку, спостерігаючи за крихтами.

— Милий, заради бога, скажи мені, в чому справа? Ти тремтиш.

— Я знаю, знаю. Вибач, будь ласка. Мені зараз покращає.

— Це ж просто старий товстий голуб, що він тобі зробить?

— Я знаю, що нічого. І не думаю про його напад абощо, просто я маю отакий дивний страх.

— Іди, сідай поруч. Давай, сядь поруч зі мною — я тебе обійму. Ось так, хлопчику. Вже краще? Хочеш, я погладжу тобі волосся?

— Ні, дякую, зі мною вже все гаразд. Вибач, що здійняв цей галас.

— Але ти так кричав.

— Так, я знаю.

Тремтіння поволі вщухало.

— Я завжди ненавидів птахів. Пам’ятаєш, я розповідав, як побив хлопчика — і мене відіслали назад у притулок? Він усе розповідав мені, що єгер повісив на паркан воронів, — і я підійшов та доторкнувся до одного, аби довести, що я не боюся. У тої ворони під крилами копошилася черва, а очі мали молочно-білий колір, — він здригнувся.

Ізабель запитала:

— І кожного разу, коли бачиш птахів, ти про це думаєш?

— Частково так. Але я ще і до того випадку ненавидів птахів. В них є щось древнє, щось жорстоке.

Вона підвелася і взяла його руку. Якийсь час вона дивилася у його темні карі очі, на симетрію блідого обличчя. Потім вона кивнула головою і посміхнулась.

— Тобто тебе в них щось лякає?

За тиждень після цього Ізабель різала овочі, стоячи за столом, і раптово відчула біль трохи нижче паска спідниці. Він був настільки сильним, наче її пронизали спицею з величезним горіхом посередині. Вона притисла руки до болючого місця і важко сіла за стіл. Якщо зберігати спокій та концентрацію, думала вона, можна вберегти дитину. Не можна дозволити їй зникнути. Її пальці з ніжним манікюром обережно притислись до тої області, де, як вважала Ізабель, була ота ледь помітна річ. Крізь тканину сукні та шкіру до цього маленького життя проникало її серцебиття. Вона хотіла, щоб дитина залишилася, — і намагалася переконати її в цьому своїми ніжними дотиками. Але гострі спиці пронизували її утробу. Вона пішла до спальні і лягла на ліжко. Там вона помітила кровотечу і що вона не зупиняється.

По обіді вона надягла пальто і пішла до лікаря, ім’я якого сказала їй кузина. Лікаря, лисого чоловіка з низьким голосом та складкою жиру, котра майже повністю приховувала його жорсткий білий комірець, не зворушила її тривога, і він почав огляд, звертаючись до жінки короткими бадьорими фразами. Потім він вказав їй на двері хірургічної кімнати — там, сказав він, вона знайде скляний контейнер. Результати аналізів, пообіцяв він, будуть готові за тиждень, а до того моменту він порекомендував не сприймати все занадто серйозно та не перенапружуватися. Лікар вклав їй до рук згорнутий шматочок паперу і сказав, що оплату прийому здійснює секретар.

По дорозі додому Ізабель зупинилася біля церкви, зайшла і присіла на одну з останніх лав. Вона більше не хотіла сповідатися, але для самої себе мала потребу визнати, що відчуває провину за ту легкість, з якою віддалася фізичним задоволенням. Зимний холод церкви навіяв їй потворні картини того, чим вони займалися на бульварі Гангу. Вона бачила налиту кров’ю плоть Стівена перед своїм обличчям, перед своїми губами. Він пронизував кожну беззахисну частину її тіла — не проти її бажання, але за голодним та відчайдушним проханням.

Вона