Себастьян Фолкс - Пташиний спів

було багато квітів, але завжди продавалася лаванда, яка тепер стояла у численних блакитних вазочках по цілому домі. У порівнянні із буржуазною розкішшю бульвару Гангу кімната здавалась порожньою. Присутність речей Ізабель для Стівена надавала цій кімнаті подібності до її старої спальні. У відкритому ящику іноді можна було побачити шовкові панчохи поряд із купками ніжної білизни з найкращої, яку лише продавали, тканини — вони трохи пом’якшували жорсткість голих дощок. У цій спільній спальні Стівенові були дозволені такі маленькі інтимності, на які ніколи не мав права навіть її чоловік. Спали вони теж разом, хоча близькість сплячого тіла Ізабель його тривожила і він часто брав ковдру і тікав на диван у вітальні.

Там він лежав один, роздивляючись стелю, або великий камін, або кухню та усілякі почорнілі кухонні приладдя, котрі висіли на стінах. У його думках та снах не було блакитного неба Лінкольнширу, столів з їдальні та перевірок на воші, він не жалів про те, що так раптово пішов від свого роботодавця і залишив його сам на сам із дозволами на імпорт, деклараціями та тюками бавовни, розвантаженими десь у доках Іст-Індії. Він думав про цей момент і наступний день, про ту капсулу існування, де жили вони із Ізабель, про це містечко та про світ, що його оточує. Він відчував, що відвоював це існування, проте, якщо дивитися ширше, не мав на нього права.

Він думав про те, чим буде займатися на роботі наступного дня. А іноді зовсім ні про що не думав, а просто водив очами по лініях на сволоках над головою.

Минуло два місяці, і зима вгамувала страшенні вітри своїм льодяним спокоєм, зробивши тротуари небезпечними для людей та заморозивши воду у фонтані. Ізабель майже щодня залишалася вдома, а Стівен ходив на роботу. Вона гаяла час прикрашанням будинку на свій смак та готуванням супів або тушкованого м’яса для нього. Вона не сумувала за комфортом життя в Ам’єні — з уважними посильними з галантерейної крамниці та бакалії. Її не турбувало те, що більшу частину дня тепер доводиться витрачати на роботу, яку навіть Маргарита залишала для мадам Боне. Її кузина, чоловік якої тримав аптеку, часто приходила у гості, так що самотньою вона не почувалася.

У кінці грудня кров не з’явилася. Вона звірилася з маленьким чорним щоденником, у якому відмічала дні, і побачила, що кров уже повинна бути. Але до кінця січня її так і не було.

Ізабель думала, що так і має бути. Їй було важко вбачати у цьому символ нового життя, як їй пояснювала Жанна, коли та уперше прибігла до неї налякана і в сльозах. Тепер, коли кров не приходила, вона відчула зцілення. Кровотеча зупинилася, і усі її сили тепер направлені всередину — на мовчазний процес творіння. Стівенові жінка нічого не сказала.

Якось у суботу в обід вона пішла зустріти його з роботи, і вони вирішили прогулятися містом. Вони ненадовго зайшли до кафетерію, щоб він поїв після ранкової роботи, а потім пройшли повз ратушу і завернули на довгу вузьку вулицю з безліччю магазинів на околиці міста, Їхні подихи тяглися за ними у вигляді ледь помітного сліду, коли вони піднімалися схилом, котрий вів за місто. Вони вийшли на кінцеву площу — за нею вулиця вже ставала дорогою, котра зникала у сіро-синій далечині.

В Ізабель запаморочилося в голові, і вона присіла на лаву. На лобі виступив піт і холодив шкіру на зимовому вітру.

— Я піду знайду тобі ароматичні солі, — сказав Стівен і зник у аптеці мадам Боне.

Ізабель мовчки сиділа, не знаючи, чи їй трохи розстебнути пальто, щоб охолонути, чи загорнутися щільніше, щоби захиститися від холоду.

Вона хотіла розказати Стівенові, що при надії, але щось примушувало її не квапитися з цим. Їй хотілося відразу подарувати йому дитину — без усіх турбот вагітності — і зовсім не бажалося опіки чи особливо уважного ставлення. Вона не вважала, що ті зміни, які зараз відбуваються у її тілі, стосуються ще когось — ба навіть чоловіка, котрий став їх причиною.

Вона вже любила ту дитину. Уявляла, що це буде хлопчик, малювала собі його усміхнене відкрите обличчя. Вона бачила образ не немовляти у пелюшках, а молодого чоловіка з простими манерами — вже більшого за неї, — який огорне її захисними обіймами, перш ніж повернеться до якоїсь простої роботи в полі. У її уяві він ніколи не був ані дитиною, ані самостійним успішним чоловіком, яким би вона могла пишатися, — це завжди був щасливий хлопець без віку.

Вона подумала про усіх матерів, які живуть у селах вздовж дороги, котра веде з міста. Там росли мільйони молодиків — сильних, усміхнених, таких, яким буде і її хлопець. Вони працювали на землі, але ніколи не зустрічалися один з одним, не були друзями і не виказували ніякої відданості один одному та своїй країні — такі речі проявляються тільки в умовах війни.

Ізабель відчула жалість своїх батьків і їхнього способу життя. Ще не народжена дитина вже почала вгамовувати її найтривожніші очікування. Ця потреба — тепер вдоволена — була в ній до цього часу так глибоко, що вона про неї і не здогадувалася, наче усвідомила власний голод аж після того, як поїла. Здається, новий стан змінив величину та баланс її потреб. Вона відчувала себе більше дівчинкою, котрою вона була вдома, — і розірване коло замкнулося. Ця думка, хоча і заспокійлива, призвела до сумнівів щодо свого вчинку. У неї з’явилося бажання знов возз’єднатися зі своєю родиною — чи хоча би з сестрою Жанною. Саме з Жанною вона найбільше хотіла поговорити. Саме вона має першою дізнатися про дитину.

Також вона ніяковіла через ті речі, які між ними відбувалися в будинку Азера.

Стівен виглядав таким упевненим, а її настільки переповнювало бажання,