Борис Ілліч Олійник - Таємна вечеря

Самі ж наймуться у наглядачі. Я знаю, Хмелю, ти і по кончині Стоятимеш за волю України, І, може, й вистоїш. Але затям: Коли, нарешті, в горніх небесах В двадцятім віці, в радісних сльозах!, — Державний стяг онукам завесніє, І під урочі подзвони Софії Свободу возвістить універсал, І «Слава!» — юно вирветься з грудей, — Затям, Богдане: саме в ту хвилину Новий хазяїн світового чину Твій рід і люд наївний, мов курей, Заманить вміло в імпортну торбину, І Україну нарече ... Юкрейн. То чи не ліпше повернуть навспак І розійтися мирно по господах? Чи варт платити кровію і родом Лише за те, щоб зватися народом? А чи, як досі, одягти сіряк, І хай — без імені, зате — з приплодом? Життя ж одне, Богдане, як-ніяк! —» * * * ... Трубить Трубіж: «Рушай, інакше — смерть». Схмарнів Богдан. Полковникам ошатним Сказав на вибір: — Козаки, рішайте: Чи — з кров’ю Воля. Чи назад ... у смерк. — Явився дяк у чорному увесь, Сховав хреста. Дістав з-під ряси шаблю: — Якщо — назад, я з головою шапку, Зніму тобі, достойникові, днесь. — Просяяв гетьман: — Чули, козаки? Сам ... Бог велить. А вже одваги й шабель Нам вистачить на ляхів і на швабів, На Мангишлаки і на Соловки. Хан міря нас по Золотій Орді, Що від захланності пішла у невідь. Ми ж на чуже не закидали невід, Ми в нашій вірі і землі тверді. І мислю так: якщо стріла заброд Наздожене на рубежі нещаднім, Ми хоч би тим прислужимось нащадкам, Що смертю ствердим: є такий народ! — «Так є чи ... був? — глузливо кряче ворон. — Чи, може, гетьмане, лишень — юрба,