Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

іншого непотребу. Не тому, що не хочу, просто їх в мене немає. Ну то скажи, як тебе звати, супермене?

Він замислився, потім сказав:

— Кощій.

— Це прізвисько?

Кощій стенув плечима:

— У моєму житті було дуже мало людей, які б називали мене на ім’я.

— А мене — Марією.

Її знову почав душити кашель. Приступ був сильнішим за попередній. Вона злякано дивилася на Кощія. Він підклав їй під спину брудну подушку і закутав у ковдру. Здавалося, кашель не залишав її цілу вічність. Блідість розлилася по обличчю. «Вона хвора, — подумав Кощій. — Дуже хвора». Він хотів лише побачити цю дівчину, але тепер раптом відчув до неї таку ніжність, яку відчувають, мабуть, лише до рідної дочки. Вмочив у склянку якусь ганчірку і поклав їй на лоб. Він не знав, що треба робити. Лише загорнув її в ковдру і обняв за плечі. Вона дивилася злякано і печально.

Приступи повторювалися увесь вечір. І тільки пізно вночі вона заснула і на щоках з’явився рум’янець. Він довго дивився їй в обличчя — ті ж кучері, те ж підборіддя і ніс. Хоча риси були чіткіше виражені. Волосся трохи темніше. Щоки запалі, лице бліде. Вона дихала так тихо, що, здавалося, померла. Кощій встав, загасив свічку і, причинивши двері, тихо спустився вниз.

* * *

Милка спала на спині. Лице її затуляли сплутані пасма волосся. Простирадло ледь прикривало тіло, залишаючи зовні розкішний бюст і довгі стрункі ноги. Кощій тихо зліз з постелі. За вікном ледь почало розвиднятися. Щось розбудило його. Може, це було безсоння від того, що давно не палив «траву», до якої призвичаївся в ташкентській в’язниці?

— Все гаразд. Іди до мене, милий, — прошепотіла Милка уві сні. Кощій потягнувся до пачки цигарок, чиркнув сірником. Зробив кілька затяжок і раптом зрозумів, що розбудило його серед ночі. Він швидко одягнувся. Черкнув на аркуші: «Заїдь за мною увечері. Аварійний сірий будинок в кінці Рибзаводської вулиці. Посигналиш». Спустився по сходах і побіг вулицею. Він біг серед сплячих будинків, обплутаних павутиною дротів. Ранок був холодним, але на сході хмари вже поступилися місцем рожевій зорі, сповіщаючи про майбутній спекотний день. В черговому магазині біля морвокзалу Кощій купив дві пляшки молока.

Марія прокинулася, коли молоко в черпаку — каструлі він не знайшов, — уже закипіло. Синє полум’я від таблетки сухого палива освітлювало горище тремтячим світлом і надавало відчуття затишку.

— Ти кудись ходив, Кощію? — в її голосі була тривога.

— Ні. Тільки на десять хвилин вийшов за молоком, — збрехав він.

— А мені наснилося, що тебе довго не було. Значить, то був лише сон, — вона полегшено зітхнула.

— Сон, — підтвердив Кощій. — Коли я хворів, пам’ятаю, мене весь час переслідував кошмар. Снився один і той же сон — наче я тону в океані. — Він вилив у чашку гаряче молоко і простягнув їй.

— Ні, не весь час, — заперечила вона. — Перед тим мені снилося, що ти мій батько або брат. Словом, хтось із рідних. У мене ніколи не було рідних. Тобто вони були колись. Мабуть… — Вона сіла на постелі, взяла чашку і тепер здивовано роздивлялася паруюче молоко, наче то щонайменше було молоко австралійського кенгуру. — Мені ніхто ніколи не приносив молока. Ти з глузду з’їхав. А я думала, що ти спеціаліст по інших справах, супермен. А ти мене так і не поцілував.

Він торкнувся губами її щоки:

— Пий, тобі треба пити гаряче.

— Не хочеш? Можна було б і справді подумати, що ти мій батько, коли б не був таким молодим. Ну добре, коли не хочеш, то хоч подми в мою чашку. А тепер надпий.

Вона поцілувала чашку в тому місці, де він торкнувся до неї губами.

— Ось, — і заплющила очі, демонструючи виключне задоволення. Бліді щоки відтіняли оксамитові вії. Кощій помітив, що вони такі ж, як і у матері — довгі, темні і загнуті догори.

Випивши молоко, Марія знову заснула і проспала весь день. Уві сні вона скрикувала, бурмотіла щось незрозуміле і затихала лише тоді, коли Кощій починав її гладити по голові. Він із задоволенням відзначив, що сьогодні її лоб майже холодний.

Кілька разів Марію починав мучити кашель. Тоді він просовував їй руку під спину і трохи підіймав над ліжком. Кощій не знав, навіщо робить це. Йому здавалося, що так слиз краще буде виходити з легенів. Марія прокидалася, але, побачивши його поряд, посміхалася прозорою хворобливою посмішкою і засинала знову.

Вона прокинулася від автомобільної сирени. Кощій натягав піджака. Скочила з постелі і, не кажучи ні слова, підбігла до вікна. Милка в шикарній вечірній сукні, спершись на капот новенької «шістки», припалювала цигарку. Марія обернулася, в її очах блищали крижинки. Вона зробила крок до дверей, повернула в замковій шпарці ключ і рішуче сховала його в кишені:

— Ти нікуди не підеш, Кощію. Зараз