Станіслав Стеценко - Чорна акула в червоній воді

же скажи, що нікуди не підеш, — сказала категоричним, що не терпів заперечень, тоном.

Кощій стояв, прихилившись до одвірка, і мовчав. Вона кинулась до вікна:

— Гей, там, внизу! Забирайся звідси, він не прийде! Не прийде ніколи! — кричала вона і тупотіла ногами. — Забирайся геть! Геть!

Внизу загуркотів двигун і стих десь за рогом.

— Кощію, — погукала Марія. Її тон змінився і був сама миролюбність. — Іди сюди. У тебе така дивна наколка на руці. Серце і літера «А». Хто це? Та жінка?

Він не рушив з місця, і вона сама підійшла і поклала йому руки на плечі.

— Ні.

— Даєш слово?

— Даю.

— Ну тоді скажи: на яку літеру в неї ім’я? — Її очі зовсім відтанули і стали хитрими.

— На «М».

— Я тобі вірю, Кощію. Навіть хотіла, щоб ти виправив «А» на «М», але коли в неї теж «М», то хай краще буде «А». Ти мене любиш? Ти хіба не бачиш, що я вже доросла?

— Ні, — він посміхнувся. Мабуть, ця остання фраза нагадала йому щось.

— Ну тоді скажи, чого це ти так турбуєшся про мене?

— Я тобі розповім. Потім.

— Коли, завтра?

— Так, завтра, — він підійшов до вікна і запалив цигарку. На Ялту опускалась ніч. Десь у мороці чувся плескіт невидимого моря.

Розділ 4

Милки вдома не було. Кощій, не вмикаючи світла, підважив дошку, дістав зошита і згорток з доларами. Він був обплутаний павутиною. Газета пожовкла і висохла. Кощій засунув згорток у поліетиленовий пакет і вийшов на вулицю.

Біля дверей під’їзду щось примусило його озирнутися — мабуть, ефект великої суми грошей. Тут Кощій і побачив його. І не зразу впізнав. Мабуть, тому, що він тепер був не в формі, а в сірому плащі і в такому ж сірому, насунутому на лоба капелюсі. Але погляд залишився таким же — холодним, свердлячим поглядом з-під кошлатих брів. Це був третій. Він майже не змінився.

Кощій згадав Милчині слова: «Можеш вважати себе покійником». Тільки тепер він зрозумів, що третій давно знайшов його. І що він, Кощій, живий лише тому, що третьому потрібно було знайти гроші. І тепер він, Кощій, сам їх йому знайшов! Вони контролювали кожен його крок. І напевне бачили, можливо, з вікон сусіднього будинку, коли він відкрив у Милчиній квартирі тайник. Прокляття!

Сірий привид засунув руку до кишені. Кощій позадкував від цього нерухомого, загорнутого в сірий плащ силуета. Повернувши в перший завулок, він побіг. Поворот, ще поворот. Озирнувся. Ніхто не переслідував його.

«Значить, я помилився, — подумав Кощій. — Звісно, помилився. Скільки років минуло».

Провулок був темним і безлюдним. Він обійшов припарковану на узбіччі порожню «Волгу». Відчуття, що він не один, не покидало Кощія. Йому здавалося, що за ним рухаються якісь тіні. Що він навіть чує чийсь шепіт. Він зупинився. Тіні зникли.

«Я стаю параноїком», — подумав Кощій і рішуче, не озираючись, пішов у бік яскраво освітленої набережної. Але силует, що зненацька з’явився попереду, все ж примусив його насторожитися і зробити кілька кроків убік. Може, тому він встиг зреагувати, коли на нього з темряви вискочив автомобіль. Це була та «Волга», повз яку він щойно пройшов. Увімкнувши дальнє світло, автомобіль виїхав на тротуар і, викрешуючи іскри об стіну будинку, помчав на Кощія.

Кощій упав і відкотився на середину вулиці. Шини завищали зовсім поряд, швиргонувши йому в обличчя пригорщу камінців. До гуркоту мотора додався короткий зойк. Автомобіль зник у бічній вулиці, а поряд важко упало тіло відкинутої радіатором людини.

Кощій підвівся, взяв хриплячу людину під пахви і підтяг до ліхтаря. Це був чоловік років п’ятдесяти в старому зимовому пальті. Скуйовджене волосся і давно не чесана борода приховували риси обличчя. Від людини тхнуло цапиним духом немитого тіла. Борода забруднена кров’ю. Хрипіння було все тихішим, поки не припинилося зовсім. Кощій став на коліна і засунув руку під сорочку — серце не билося. Рука наштовхнулася на щось холодне і тверде. Це була пляшка з-під пива. Пляшка з-під пива в підкладці… Шизо-Жорик! Постарілий на півтора десятка років. Тепер він упізнав його. І раптом відчув, як защеміло серце. Людина з того його життя, яке він часто бачив уві сні. Бідолаха-ідіот потрапив під колеса, мабуть, через нього.

Біля трупа темнів якийсь предмет. Нахилився — шапка-вушанка.

Кощій підняв шапку і разом із пляшкою поклав поряд з трупом. Неподалік у світлі вуличних ліхтарів жовтіла будка телефона-автомата. Кощій набрав «03», викликав «Швидку допомогу»,