Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

і тепер можна було ввести нові компоненти цієї тотожності — українська ідентичність пливла без правúла й без вітрúла, гнана потоком невпинних змін. Несумісність українських інтелектуалів — симптом цієї нестійкості — ці інтелектуальні герої не можуть знайти осіб, з якими вони могли би зжитися, бо ж їх власні особистості так зсунулися, що й самі не знають, хто ж вони насправді. Інтерес суспільства до української культури і ейфорійні врочистості швидко перейшли у загальну байдужість. Юрій Іздрик описав вісімдесятників так:

І ось ми, купка «розгублених інтеліґентників», озираємося довкола із страхом, зневірою та відчаєм. Нас ятрить невдоволене честолюбство і гнітить відсутність орієнтирів: ми боїмося черні, що вирує довкола, і з неменшим острахом помічаєм ознаки черні всередині себе; ми зневажаємо всіх, хто не «ми», і не знаємо, ким є самі»[156].

Ці інтелектуали хотіли бути вільними від соціальної відповідальності, але дійшли до зневіри, коли їхнє мистецтво втратило свій широкий резонанс. Вони прагнули відкритості і гнучкості в українській ідентичності, але потім самі захворіли на дезорієнтацію. Цю плутанину значною мірою можна пояснити тим, що вони розчарувались у тій країні, якою стала незалежна Україна. Вони зрозуміли, що їхня версія української ідентичності була, мабуть, занадто крихкою, попервах, для загальної постмодерністської деконструкції. У стані хаосу, письменники-вісімдесятники — це травмована група, якій потрібен якийсь новий кістяк, що міг би зібрати докупи свободу на противагу гніту, забезпечуючи підтримку, що її дає стабільність. Такий кістяк вони прагнутимуть побудувати у своєму мистецтві, у своєму русі до спільноти.

Частина III. Спільнота

Як я вже згадував у вступі, три тенденції в пострадянській українській літературі — ейфорія, хаос і спільнота — не слід інтерпретувати як цілком різні і окремі події. Натомість їх треба розглядати як рухи, які переплітаються і співіснують, часто в одному конкретному літературному творі. В ейфорійному русі початку 1990-х років письменники-вісімдесятники ступили наперед у процесі переходу української культури від соціальної відповідальності і метафізичного характеру, що їх традиційно вимагав від неї український національний міф; ця новоявлена свобода, однак, також викликала загальну дезорієнтацію і неприкаяність пострадянських інтелектуальних героїв, які населяли їхню прозу. Ще раз витиснений на задвірки суспільства, цей український інтелектуал часто зображується як хворий і зайвий у своїй країні. Хаотичний рух засвідчив, що ідентичність українського інтелектуала занадто крихка як на подальшу нестабільність, викликану постмодерністською деконструкцією. У результаті, в русі до спільноти, український інтелектуал повертається до метафізичних і структурних проблем — тих самих, проти яких вони виступали в рамках ейфорії — у пошуках стабільності. Таким чином, проза письменників-вісімдесятників також містить у собі відступ назад до поняття абсолютного, яке є невід’ємною частиною успадкованого ними українського національного міфу. Складовою українського національного міфу, що, як виявилося, важила найбільше для письменників-вісімдесятників, з цього погляду був міф, пов’язаний з українською мовою.

Триваюче підлегле становище української мови в пострадянській Україні, описане в розділі 5, наділяє сучасну мову традиційним метафізичним резонансом, на який вона здобулася у своєму марґінальному минулому. Хоча письменники-вісімдесятники вдалися до свідомої деконструкції такого аспекту української мови у своїй прозі, в рамках визволення української культури в ейфорійному русі, вони повертаються до традиційних характеристик мови у своїх літературних творах, в русі до спільноти. Для українських інтелектуальних героїв, які населяють прозу вісімдссятників, українська мова пов’язана з почуттям моралі, і вибір на користь ідентифікації з цією мовою означає певний моральний вибір. Як і у випадку з письменниками-сімдесятниками у радянську добу, українська мова утворює шлях, яким рухаються пострадянські українські інтелектуали, прагнучи свідомо дистанціюватися від життєвого циклу пострадянського status quo — це дає їм поняття інакшості, яке дозволяє відчути, що вони пов’язані з чимось морально правильним і прийнятним. Це почуття, разом з фактом, свідомого вибору на користь добра, докидає вагому складову в ідентичність цих інтелектуалів.

Натхненні герметичним досвідом виживання письменників-сімдесятників, вісімдесятники намагаються створити структуру, яка могла б забезпечити їм підтримку, брак якої вони відчувають у хаотичному пострадянському українському суспільстві. Ця структура замінить попередні культурні парадигми, які визначали обов’язки і накидали творчості вузькі рамки для українських інтелектуалів, і водночас дала б їм почуття підтримки в їхньому опорі ізоляції. Їхнє намагання знайти баланс між свободою і структурою спонукало їх витворити модель, яка враховувала б і ту, й іншу. Перші спроби створення такої бази впадають в око на прикладі деяких прозових творів вісімдесятників. У своїй прозі письменники виткали інтертекстуальне мереживо, що об’єднує їх різні тексти в рамках вільної структури. Таким чином, вони утворюють спільноту, яка може допомогти їм пережити їхню постійну марґіналізацію. Випробувавши жорсткість конструкцій, на які насадили українську культуру різні міфи минулого, ці пострадянські українські інтелектуали намагаються побудувати спільноту, яка має не-тоталітарний характер і натомість поважає інакшість і обстоює гнучкість. Така модель відображає загальний підхід письменників-вісімдесятників до пострадянської української ідентичності.

6. Аґенти метафізики

Він завжди шанував рідне слово, а після розлучення, нарешті, зміг зосередитися на спасінні шляхетної мови.

Володимир Діброва, Бурдик

Важлива складова ідентичності пострадянських інтелектуалів, яка заслуговує на глибший аналіз, — це мораль. У «Джерела себе: творення сучасної ідентичності» Чарльз Тейлор простежує еволюцію сучасної ідентичності і називає внутрішній стан, характер (як внутрішнє джерело моральності) і утвердження