Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

Я вдала, що зводжусь, а тоді знову впала. Дана засміялась… і я врізала п’ятою, як це сотні разів показувала нам Маїна, дівчині просто по коліні! Не думала, що вдасться, але її сміх… так мене… взбісив…

Я на все життя запам’ятаю, як спаленіло лице Дани, коли вона рухнула на уражене коліно, ледь обіпершись руками об підлогу, аби не впасти цілком. Її темне волосся війнулося.

А вже в наступну мить я опинилась на лопатках. Удар! Ще і ще! Моя голова металась у різні боки, як у ляльки, і я лише боялась, щоб не зламалась шия — бо тоді все, кінець, моїм першим і єдиним тріумфом у Сколісі закінчиться таке, насправді, вбоге життя. Кров тепер була не тільки в роті — вона текла з розбитого носа, з підборіддя. Гула потилиця від удару об підлогу.

Я навіть не оборонялась. Не могла, надто боліло, надто стрімкими і сильними були удари. Перелякані обличчя підлітків, що припинили тренування, яке щойно тільки почалось, розмивались перед очима багряними плямами.

— Зупинись, — долинув до моєї затьмареної свідомості голос Маїни.

Напевне, Дана не дочула, або ж надто захопилась. А такого робити не слід — наказ директора для нас усіх прирівнювався мало не до святині.

Ривок! Маїна здерла Дану з мене, просто схопивши за волосся, і пожбурила на підлогу. Почувся зойк. А я не мала навіть сил підняти голову з підлоги, аби подивитись, що відбувається.

— Чого тебе вчили? Чого вчили?! Як могла першокурсниця поставити тебе на коліна?!

— Директоре Маїно… я…

— Мовчати!

Такої люті в голосі Маїни я ще не чула. Мало не померши від запаморочення, я зуміла відліпити голову від підлоги і трохи звестися на ліктях. Перед очима все розпливалось. Я побачила грізний силует Маїни — вона буквально нависала над Даною, що завмерла на підлозі. На колінах, зі схиленою головою.

Маїна сердиться на Дану? Але за що?

За те, що пропустила удар?

— Ти на випробному терміні. Тобі лишилось тут два місяці, так? Молись, аби вони минули спокійно. Бодай одна маленька помилка — вилетиш з Дарвенхарду! Я сьогодні ж напишу твоєму керівнику. Геть!

Дана звелася і пішла з тренувального залу, жодного разу не озирнувшись.

Я застогнала і знову рухнула на землю. Розлючена Маїна ввела усіх учнів у стан тваринного жаху — до мене ніхто не наважувався підійти.

Директорка підійшла сама і нахилилась наді мною.

— Ти жива?

— Так, директоре Маїно, — прохрипіла я.

— Ти мусиш встати. Сама.

— Я не…

— Ти поставила мою помічницю на коліна. Треба за це розплачуватись.

Що вона має на увазі? Моє лице, мабуть, схоже на відбивну. Як ще я маю розплатитись?

— Вставай.

Величезним зусиллям волі я примусила неслухняне тіло звестись спершу на лікті, а тоді перевернулась на бік. Харкнула на підлогу кров — хтось з учнів злякано відсахнувся. Тоді я зігнула ноги і встала на коліна, все ще спираючись на підлогу руками. Маїна терпляче очікувала. Усі інші, здавалось, не дихали.

Звелася. У голові закрутилось так, що я знову мало не впала.

Але я піднялася на ноги.

Я піднялася з підлоги!

— Молодець, — мовила тихо Маїна. Обличчя її було незворушним, але похвала вразила мене в саме серце. Це і є наслідком? Так я розплачуюсь? Я виросла в її очах? — Я звільняю тебе від фізичних занять та ранкової розминки на весь наступний тиждень. Одужуй. А зараз іди до вчителя Ільяса.

— Добре, директоре Маїно, — прошепотіла я і пішла, ледь пересуваючи ноги. Чому вона не скаже комусь допомогти мені?

Я вийшла з тренувальної зали, тримаючись за стіну. І рухнула б на підлогу, якби хтось мене не підхопив.

— Хто це зробив?

Жіночий голос. Я поглянула вбік.

Карма. О ні, вона ж теж з Дарвенхарду.

Але брехати чи мовчати не було сенсу.

— Дана.

— За що?

— Я вдарила її в коліно і вона впала.

— Зрозуміло. Ти до Ільяса? Я допоможу.

Не знаю, чому вона мені допомагала і навіщо. Але я була вдячна. Дівчина була сильною і буквально потягла мене на собі.

— О, Ханна з тринадцятої групи! Ну, тепер причина твого приходу дійсно важлива.

Мабуть, вчитель Ільяс здивувався вдруге в житті, побачивши мою розбиту фізіономію, коли Карма лишила мене в коридорі, а сама покликала його з класу, де саме відбувався урок.

— Кармо, заведи її в сусідній клас, там нікого немає. Я до вас зараз прийду.

Верхня губа розпухла так, що, аби щось вимовити, доводилось докладати чималих зусиль.

— Краще не кажи Маїні, що я допомогла тобі дійти, — мовила Карма, спостерігаючи за тим, як Ільяс швидко і професійно порається з моїм лицем. Він приніс до порожнього класу скриньку з якимись пляшечками, бинтом та нитками. Десь там, певне, є і голка. Мені зашиватимуть рани?

— Чому? — пробурмотіла я.

— У Дарвенхарді не поважають поранених, які не в змозі самі дійти до лікаря, якщо в них, звісно, щось не зламано, — пояснив за дівчину Ільяс. — Директор Маїна практикує це і в Сколісі.

— А ви їй не скажете?

— Не скажу.

— Чому?