Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Бо якби не Карма, ти впала б в коридорі та пролежала до перерви, доки тебе б не знайшли. Голова крутиться?

— Дуже.

— Отож-то. Ha, надпий трохи, прополощи рот, а тоді проковтни. — Ільяс простягнув мені якусь маленьку пляшечку з темною рідиною.

— Що це?

— Ти завжди така балакуча, чи тільки тоді, коли головою вдаришся? — запитав він, змірявши мене уважним поглядом.

— Завжди, — прибрехала я, не зумівши промовчати. А тоді зробила так, як мені сказали — за мить у мене занімів спочатку весь рот, а тоді губи, горло і частина обличчя. Біль раптово стих. Знеболювальне. Дуже сильне — мене раніше не раз лікували, але таких хороших ліків у моєму селі годі було й шукати, хіба в панському домі, де метеїв не жалували, ясна річ.

— Тепер помовчиш, — мовила Карма. Я скосила на неї погляд — дівчина усміхалась.

Дивно.

— Я мушу зашити тобі губу, вона найбільше розбита. Тобі не болітиме, не бійся і не смикайся.

Ільяс зашив мені губу, а тоді намастив решту подряпин на обличчі якоюсь маззю, що пахла неймовірно приємно.

— Прийдеш завтра, перевіримо, як все загоюється. Зараз ти вільна. Сама дійдеш?

Я не могла говорити, тому просто стенула плечима.

— Ясно. Кармо, проведи її, але не допомагай, хіба що падатиме. Тоді Маїна не сердитиметься на тебе.

— Добре, вчителю Ільясе, — мовила Карма. — Ходімо, Ханно.

Я хотіла подякувати, але говорити все ще не могла. Зрештою Ільяс хоч і дарвенхардець, але поставився до мене дуже по-людяному. Тому я просто приклала руку до серця — так робили в нас у селі на знак вдячності.

Чоловік помітив мій рух, але нічого не сказав, а почав складати своє причандалля назад у скриньку.

Я відчула себе ніяково.

Ми з Кармою мовчали всю дорогу. Ішли без поспіху — я швидше просто не могла. Нишком поглядала на неї — біляве волосся, заплетене в не дуже довгу косичку, кирпатий носик, тонкі гарні губи. Цілком звичайна, симпатична, мила дівчина. Чому вона пішла до Дарвенхарду?

У кімнаті я була не те що героїнею дня, а більше — героїнею року!

— Я так хотіла підійти до тебе, але Маїна всіх налякала до смерті, — бідкалась Лада, сидячи поряд зі мною і тримаючи мене за руку. Інші наші подруги маячіли в неї за спиною, ба більше — за обідню перерву, половину якої дівчата провели не в їдальні, а поряд зі мною, до нас навідалось багато учнів з інших кімнат. Я шукала поглядом Адама — але того не було. Може, він ще не дізнався, який я дурнуватий відчайдух?

Дану не любили всі. Схоже, усім було наплювати на те, що вона обов’язково метатиметься мені, а може, ще більше діставатиме інших. Через мене вона опинилась на колінах! Це спричинило нереальний фурор.

Якби я не була така побита і втомлена, то обов’язково відчувала б тріумф. Але наразі я просто хотіла спати.

Маїна звільнила мене тільки від фізичних вправ, але я подумала, що в такий день можу дозволити собі прогуляти й наступне, теоретичне, заняття. Тим паче, що проводитиме його Ільяс.

Я помітила, що уроки медицини в нас у розкладі стоять неодмінно після уроків боротьби. Спершу це здавалось мені збігом, але тепер я в цьому засумнівалась.

Гадаю, в цій школі багато що відбувається не просто так.

Найгарнішим звуком Сколісу я вважала ранковий передзвін. Він тривав близько хвилини щоранку — будив учнів і вчителів о сьомій. Відтоді, як ми прибули до школи, минуло досить часу, але дзвону швидкого скликання більше не чули. Не ставалось нічого надважливого. А тому вранці дзвонили в кілька дзвонів, різних за звучанням. Часом їх дзвін був монотонним, а інколи наче нагадував якусь мелодію — що навело мене на думку, що дзвонарів тут є кілька, і в декого з них більш творча душа, аніж в інших. А може, дзвонарів тут і не було, і їхню роль виконували, чергуючи на той момент, дарвенхардці. Я не знала. Чомусь мені здавалось, що коли лунає гарніший передзвін, то черговим є Ільяс.

Навчання в Сколісі на мене справляло багато вражень, іноді дуже незвичних. По-перше, я сумувала за домом. Дійсно сумувала. Мені не вистачало батьків і брата, навіть важкої роботи не вистачало, і дірявих шкарпеток та зшитої з різних шматків тканин ковдри в мене у кімнаті. Бракувало вічно похмурих сусідів, тепла біля печі на кухні. Не вистачало того, як скрапувала вода зі солом’яної стріхи — в Сколісі такої не було. Не вистачало радостей і неприємностей тих часів, коли я жила вдома. Відколи я поїхала, негаразди зникли з пам’яті, і я майже повсякчас згадувала про дім лише хороше. У грудях щеміло. Надто, коли чула звук дощу.

Нам не дозволялось писати додому листи.

По-друге, Сколіс був для мене на смак як тепла каша з м’ясом, якою нас переважно і годували, — а ще — болота. Того самого, якого я наїлась, коли мене обличчям вниз кидали на землю, доки не навчилась гарно бігати і виконувати інші вправи.

По-третє, Сколіс сповнений духом невільництва. Учні не могли покидати його стін, хіба старшокурсники, та й то — під наглядом вчителя. Вікон у зовнішній стіні було дуже мало — але часом я простоювала біля котрогось з них годинами. Я вияснила, що на північ від школи лежить якесь містечко — схоже, година чи півтори пішого ходу. А загалом пейзаж був похмурий, скелястий. Довкола майже не росли дерева. А у внутрішньому дворі школи не росла трава — її стоптали сотні учнівських ніг. Двір був великий, частина його нагадувала стадіон — там ми бігали та розминались, а в іншій частині, меншій,