Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Чому вона сама не прийшла?

Я промовчала.

— Вона боїться йти до мене?

— Можливо.

Ільяс знову не проявив здивування, але й ворожості також. Зрештою він кивнув:

— Ти впевнена, що справа серйозна?

— Зовсім не впевнена, але їй вже дуже болить, а завтра вона б не витримала й розминки. А потім у нас урок в близнюків.

— У близнюків? — брови Ільяса вперше смикнулись догори і я зрозуміла, що впорола дурницю.

— Перепрошую, — зніяковіла я. — У вчителів Батура та Булута.

— Отак краще. Якби ти сказала на них просто «близнюки» в їхній присутності, могла б опинитись тут, — Ільяс кивнув на стіл з мертвою жінкою. Я здригнулась. Його голос звучав без тіні жарту.

— А при вас можна?

— Тільки по дурості, більше не намагайся.

— Ясно.

— Я дам тобі мазь для твоєї подруги, — мовив дарвенхардець і підійшов до однієї із шаф з баночками. Дістав звідти невелику скриньку і поставив на стіл з інструментами. Тоді відкрив її — в скриньці було повно маленьких кульок сірого кольору. Витягнувши з-під інструментів шматинку, Ільяс обережно взяв одну з кульок, загорнув і простягнув мені. — Розтопиш у долонях і помажеш подряпину. Від невеликих ран допомагає.

— Дякую, вчителю Ільясе, — мовила я поштиво, приймаючи згорточок.

— Ти смілива, Ханно, з тринадцятої групи. Але тобі слід знати: якщо в когось з твого класу буде дрібна подряпина, ви можете просто попросити на кухні горілки і зробити компрес. Сьогодні я допоміг тобі, бо вже пізно. Та до мене слід приходити в серйозніших випадках. Я допоможу, бо не дуже люблю, коли помирають першокурсники.

Я не знала, чи пожартував він, чи сказав це серйозно.

— Буду знати, вчителю Ільясе.

— Все, йди. Мені треба працювати.

Я швидко вийшла з класу і пішла до своєї кімнати.

Наступного разу до Ільяса я потрапила дійсно з дуже серйозної причини.

На четвертий тиждень навчання я вже пробігала, майже не падаючи, усі вісім кіл. Почали сходити синці від чобіт Берна.

Щоправда, тримати лук правильно я досі не навчилась, але те, що така проблема була абсолютно в усіх, трохи мене заспокоювало. Ми з дівчатами навіть виділили два вечори на похід у бібліотеку задля надолуження теоретичних предметів, які ми майже запустили через фізичні навантаження. Бібліотека в Сколісі була величезна: вона складалася із тисяч книг. Усі — писані від руки, важезні, великі. Для читання був організований ряд столів з лавами, і виносити книги категорично заборонялось. Узагалі, їх тут цінували дуже високо — замість бібліотекарів було аж четверо дарвенхардців, які пильно слідкували за тим, аби якийсь учень часом не пошкодив той чи той манускрипт. Не скажу, що така висока концентрація дарвенхардців в одному приміщенні робила навчання приємним, але вони мовчки ходили і нікого без причини не займали, тому це ще можна було стерпіти.

На фехтуванні нас, подібно до уроків стрільби з лука, також навчали спочатку правильно тримати зброю і робити основні рухи, а ще — просто правильно ходити з мечем. Благо, зброю нам видавали поки дерев’яну. Вчителем виявилась невисока чорнява дарвенхардка, наймолодша з усіх наших наставників. У неї було дві помічниці й однією з них виявилась та сама білявка, яку я бачила другого дня в Сколісі на галереї, поряд з Даною. Її звали Кармою. Ім’я було дивним і викликало неприємні відчуття, але сама дівчина виявилась дуже спокійною. Не те, щоб дружелюбною — але, на відміну від деяких учнів Дарвенхарду, як я помітила, не знущалась із сколісців без причини. А що таке в школі було, я вже переконалась. Та сама Дана, помічниця Маїни, часто любила штурхнути котрусь дівчинку, йдучи коридором, або просто на когось накричати. Найчастіше з нашої компанії їй під гарячу руку траплялись Лада і Ламія. І хоча Лада і була тендітною, та не такою вже й пестункою, як я, було, подумала про неї під час першої зустрічі, то Ламія від таких нападок почувалась вкрай жалюгідно і могла не розмовляти потім увесь день.

У мене таке ставлення викликало не обурення, і в жодному разі не відчуття меншовартості. Воно породжувало в мені озлобленість. Саме так я ставилась до таких, як Дана, — я вважала їх нижчими створіннями, які просто мусять когось ображати, аби самоствердитись.

І десь у своїй злості я мріяла колись принизити Дану.

Що ж, напевне, наші думки матеріальні.

Так-от, того самого четвертого тижня, коли життя в школі для першого курсу почало потроху налагоджуватись, Маїна, вочевидь, вирішила, що годі нам просто так собі розминатись.

— Сьогодні ви битиметеся. Вставайте в пари. Не завдавайте ударів, які можуть убити, але калічити одне одного я вам дозволяю. Усе одно навряд чи комусь вдасться зробити це якісно. Ви достатньо вивчили основи, тепер я хочу подивитись, як ви застосуєте їх на практиці. Ти і ти! — я з жахом усвідомила, що Маїна вказала пальцем на якусь руду дівчинку з дванадцятої групи і… на мене! — Ви битиметеся із моїми помічниками. Уласе, ти займешся рудою. Дано — ти працюватимеш з брюнеткою.

Дана підійшла до мене і я мимохідь подумала, що вона зовсім негарна. Її ніс був занадто круглим, а очі — занадто маленькими для обличчя.

Напевне, Дана відчула, про що я думала, бо одразу ж врізала мені кулаком прямісінько в лице!

Я впала.

Пари довкола, що складались зі звичайних учнів, на мить завмерли. Їхні удари й близько не були такими сильними і впевненими. Я відчула, як запашіла вдарена щока — я ще й прикусила її! Рот наповнився кров’ю.

— Вставай, шмато, — мовила погордливо Дана. Я поглянула на неї — така самовпевнена, так закохана