Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

А Лада і того швидше. Я помітила, що вона кілька разів під час уроку законознавства витирала зі щік сльози від болю. Волосся вона зав’язала у хвостик, і трохи нижче шиї, з-за коміра було видно величезний синець. Не знаю, чи виною тому був Берн з його важким чоботом, чи палиця одного з близнюків, — та я їх усіх зненавиділа.

Виявилось, що свої речі ми маємо прати самостійно. Прання форми та чищення черевиків чекали нас, схоже, щодня. Добре, що в одній зі стін нашої кімнати був великий камін: він не давав тепла достатньо, аби обігріти приміщення, але поряд з ним розміщувалися перила, на які ми вішали по черзі свій одяг, щоб він підсох. До слова, вогонь у каміні розводили чергові старшокурсники, щовечора до того, як ми поверталися в спальню. І хтось із них дійсно щоразу опівдні перевертав годинник у ніші на стіні.

— Яка турбота, — прошипіла я, коли Лада несміливо вказала на ці факти. Дівчина аж здригнулась — і мені стало її шкода.

У вівторок нас знову чекало ранкове побоїще під час бігу та інших вправ на ранковій розминці. Ми ставали все більш схожими на примар — бліді, усі в синцях, подряпинах. Купаві в рану над ключицею потрапило болото і та сильно запалилась. Я помітила, як дівчина не може повернути голову вже за вечерею.

Під час другого заняття з Маїною, яке цього разу виявилось не таким страшним, як ми чекали, обіду та медицини, на якій навіть привабливий Ільяс більше не міг відволікти потовчених дівчат від жахливого самопочуття, Купава не подавала і знаку, що з нею щось не так. Але в якийсь момент у їдальні хтось із учнів випадково зачепив дівчину плечем і вона заплакала.

— Що? Що з тобою? — повернулась до неї понура Вишена. Від її веселості за два дні не лишилось і сліду.

Купава зажмурилась і похитала головою.

— Скажи, що таке? Тут усім болить, але ніхто не плаче, — мовила я тихо. Вставши, я обійшла стіл і присіла поряд з дівчиною. — Ну ж бо, покажи мені.

Купава відгорнула комір сорочки і я побачила рану — не дуже велику, кров на ній запеклась, але шкіра довкола потемніла і набрякла так, що, здавалось, у дівчини втричі збільшилась ключиця.

— На мапі школи є лазарет? — спитала я Ладу. Та уважно роздивилась свою карту і похитала головою.

— Ми підемо до Ільяса, — мовила я. — Доїш, а тоді підемо вдвох. Ти можеш захворіти.

— Ханно, я не піду, — в очах Купави я вперше побачила страх. — Ільяс, звісно, найпривабливіший з наших вчителів, але це подряпина, а він — дарвенхардець. З такими дурницями до нього не ходять.

— Звідки ти знаєш?

— Знаю — і все.

Купава вперлась не на жарт. І я помітила, що більшість дівчат, попри те, що їм було її шкода, так само бояться іти до Ільяса.

— Ханно, давай дочекаємось ранку, може, до завтра пройде, — мовила тихо Лада, торкаючись мого плеча.

— До завтра вона не зможе підняти руки. І Берн уб’є її на розминці, — проказала я холодно, а тоді повернулась на своє місце, мовчки доїла вечерю і, не сказавши більше ні слова подружкам, які виявились просто боягузками, попрямувала до класу, де в нас проходили заняття з медицини. Сподівалась, що вчитель все ще буде там.

Втім, моя лють на дівчат і жалість до Купави зменшувались з кожним кроком в напрямку до класу Ільяса. А що, як мене покарають? Що, як дівчата насправді не бояться, а просто правильно мислять? Що, як…

Що, як сказати, що було зачинено? Повернутись і збрехати?

Я вже майже дійшла, але зупинилась. Зиркнула у вікно — й зустрілась з власним поглядом. Поглядом зляканих очей на блідому обличчі у відображенні у віконній шибі.

Хто це такий наляканий? Я? Не провчившись у Сколісі й тижня?

Краще вмерти, ніж вернутись боягузкою та брехлом! І хто сказав, що одного дня мені не знадобиться допомога? Якщо не хочу помагати по-доброму, то поможу, аби й мені колись віддячили тим самим.

Сповнена відчуття власної гідності та корисливості (як тільки людина може себе підбадьорювати, одначе!), я дійшла до класу медицини і постукала.

Тиша.

Я постукала ще раз. Може, його немає?

Але я помилилась — двері рвучко відчинились. Перед цим не було чути й кроку. Кляті дарвенхардці! Рухаються, наче тіні.

— Ти хто? — спитав мене Ільяс. Він виглядав так само, як і на занятті — чорне волосся, чорна борода — ну геть усе, навіть одяг. Цікаво, йому ніколи не набридав цей колір? Тільки очі — як озера.

— Ханна, я з тринадцятої групи.

— Перший рік?

— Так.

Якщо чоловік і здивувався, то не показав цього.

— Ну заходь, Ханно, з тринадцятої групи.

Я не знала, радіти чи боятись. Ільяс відступив і впустив мене до класу.

Здивовано помітила, що частина парт відсунута до стін, а посеред приміщення стоять два столи. На одному з них було поскладано якісь інструменти, а на другому лежав… труп. Молода жінка, може, й дівчина. Довга біла коса звисала з-за столу аж до землі. Я завмерла.

— Не треба боятись мертвих, Ханно. Завжди бійся тільки живих, — мовив неголосно Ільяс, а тоді обійшов мене і, взявши зі стільця, що стояв поряд, простирадло, накрив покійницю. Я була здивована його поведінкою. Ільяс що, шкодує мої нерви? — Чому ти прийшла?

— Моїй однокласниці в рану потрапив бруд і почалось запалення. Над ключицею все дуже набрякло.