Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

— Що таке?

— Ти чому така набурмосена? Щось сталось? — зелені очі дівчини дивились на мене уважно і добродушно.

— Вам не здається, що вчорашній день пройшов дуже легко?

— Ти про що? Про те, як двох учнів відправили у штольні? — здивувався Світик. Усі втупилися в мене.

— Ні, про саме навчання. Я чула, що учнів тут мучать. А вчора в нас було заняття в Маїни і все пройшло дуже спокійно. Жодних сутичок, принижень тощо.

— Ти завжди така похмура? Це ж школа! — вигукнув Світик. Я подумала, що попри веселість і те, що загалом він був гарненьким, хлопчина — дуже наївний. А може, й недалекий.

— Ну дійсно, Ханно. Не можуть тут весь час з нас знущатись. Гадаю, вони жорстокі тільки тоді, коли це необхідно. Інакше учні б не доживали до кінця навчання, — мовила лагідно Купава. Я подивилась на неї. Гадаю, з усіх, вона найкраще мене розуміла, але й найбільше намагалась бути спокійною.

— Ви не помітили цього? На подвір’ї переважно новобранці. Старших майже немає.

— Ну, може, вони зайняті. Нам ще не давали домашніх завдань. Хоча виконати щось для вчителя Ільяса я б не відмовилась, — мовила замріяно Вишена. Всі засміялись.

— Ханно!

Я озирнулась і відчула полегшення. Адам.

Ми не бачилися всього добу, але мені вже здавалось, що з ним щось сталось.

Я підвелась і пішла йому назустріч.

— Це твій хлопець?! — гукнула мені навздогін Вишена. Присутність Адама мене підбадьорила і я, не втримавшись, розвернулась і показала новим друзям язика.

— Симпатичний!

— Ого, в тебе вже ціла компанія, — усміхнувся Адам.

— Так. І дівчата встигли на тебе запасти, — мовила я. Хоч яка я не була спокійна, за версією Лади, але не могла приховати радості, побачивши земляка. І так, він дійсно був вродливим. Вищим за мене, з хвилястим каштановим волоссям і яскраво-блакитними очима. Важка робота в селі забезпечила Адама гарною мускулатурою. І чому я раніше не дивилась на нього в такому світлі?

— Як ти?

— Від’їлась. Відіспалась. Непогано. Ходімо, я познайомлю тебе з усіма.

Ми вже попрямували до гурту, як Адам нахилився до мене і прошепотів:

— Ця форма шалено тобі пасує.

Несподівано для себе я відчула, що щоки мої запашіли.

На загальній розминці в понеділок нас ганяли, як Сидорових кіз. Подвір’я школи виявилось достатньо великим, аби забезпечити усіх учнів змогою бігти коло за колом. При цьому рухатись треба було в одному швидкому темпі — разом з усіма. Тих, хто здавався, «відновлювали» дарвенхардці і, з усієї сили схопивши за плечі ззаду, кидали на землю. Лада опинилася в болоті ще на другому колі, Лишена — на третьому. Бідолашну пампушку Ламію мало не затоптали ще на першому. Мене вгатили в калюжу, розмішану сотнями ніг, на четвертому колі. Ледь жива, Купава, не чекаючи допомоги, рухнула на землю на п’ятому, впавши поряд з Тихославом, якого перед цим шпурнув донизу дужий дарвенхардець.

Ще гірше було з віджиманнями. Тут поміж рядами ходила сама Маїна, яка за попередніми знущаннями спостерігала збоку, не бажаючи, мабуть, витрачати власні сили. Як на зло, зосередилась вона саме на нас, новачках. Двічі я відчувала на спині її чобіт. Третього разу, коли я, борсаючись у болоті, не зуміла навіть на міліметр піднятись догори, на мене наступив Берн — не настільки сильно, аби щось зламати, але достатньо, аби я хляпнулась у мокру гидку земляну масу самим обличчям.

— Ти була права, перший день пройшов підозріло легко, — мовила Лада, йдучи поряд зі мною в душ. На неї, бідолашну, наступали аж вісім разів. У дівчиська тремтіли ноги, а зуб на зуб не попадав від холоду.

Я не знала, як ми маємо пережити час до обіду, адже фізичні заняття ніхто не відміняв, але добре, що до того в нас була ще година. Майже половину часу ми всі відмокали в душі, вимиваючи болото з волосся, а потім прибігли на стрільбу з лука з вогкими шевелюрами.

Стрільбу викладали два чоловіка-дарвенхардця — Батур та Булут. В них теж були помічники з Дарвенхарду — двоє хлопців, один рудий і високий, здається, Аран, і більш приземистий блондин Дар. Неймовірно, але Батур і Булут були братами-близнюками. Сиві, худі, з холодними очима, і… жорстокі.

Кілька перших занять ми засвоювали, як правильно стояти і тримати луки. Нас примушували стояти непорушно інколи половину заняття, а часом — і все. Коли в когось з учнів не витримували руки, і лук трохи опускався, один з близнюків бив нас по плечах чи попереку широкою міцною палицею. Іноді діставалось сідницям. Іноді моїм. Це видавалось особливо принизливим, хоч і не таким болючим, як по спині.

— Хтось із вас обов’язково захоче стати дарвенхардцем. Тоді лук стане вашим найвірнішим і найближчим другом, частиною вашого єства. Але навіть найгірший сервус на світі не має права неналежно з ним обходитись! — говорив один із вчителів, ходячи поміж нас. Я ніяк не могла їх розрізнити, чесно кажучи. Але навряд чи це колись мені знадобиться — я не збиралась до цих двох звертатись. І я краще здохну від їхніх палок, ніж стану однією з них.

Понеділок виявився настільки важким, що пообіді, на занятті із законознавства, де всі мали просто сидіти і записувати лекцію, мабуть, найстарішого в школі дарвенхардця на ім’я Зарій, я ледь не плакала від того, як тиснула тверда лава на мої побиті сідниці. Про те, аби зосередитись на інформації, яку нам нудним голосом читав з великої книги старий дід, не могло бути і мови. За кілька тижнів у нас буде тестування і треба підготуватись. А поки що я