Ярина Каторож - Стожар. Трилогія Палімпсест. Книга 1

як запобігти поширенню певної хвороби худоби, то можете убезпечити від голодної смерті якесь село чи навіть місто. Сервуси мають слідкувати не тільки за тим, аби не ставалось злочинів, а й за здоров’ям мешканців Циркути.

Хоч як це по-дурному не прозвучить, але половина нашої групи, схоже, одразу ж закохалася в Ільяса. Не скажу, що опинилась серед таких, але мене приємно здивувало, як цей чоловік розмовляв і діяв — спокійно, не вороже, намагаючись справді нам щось пояснити, а не залякати до смерті.

Згодом медицина стане чи не найулюбленішим моїм предметом завдяки Ільясові.

У нього були дивовижні сині очі.

* * *

Неділя стала «днем знайомств» нашої групи між собою і з тими, що мешкали в кімнатах по-сусідству.

Не скажу, що одразу запам’ятала силу-силенну імен, але ліжка поряд зі мною займали кілька цікавих дівчат. Серед них була веселунка Вишена, дівчина з яскраво-рудим довжелезним волоссям і прегарними зеленими очима. Вона першою підійшла до нас з Ладою і запросила знайомитись зі своїми подругами.

Поряд з Вишеною ліжко займала спокійна пампушка Ламія, невисока, з русими кучериками на голові. Вона увесь час наче перебувала в якомусь іншому просторі — могла дивитись в одну точку, майже не моргаючи і маючи при цьому геть відсторонений погляд. Спочатку це трохи лякало, але з часом ми всі позвикали. Попри все, дівчина виявилась добрячкою.

Найяскравішою персоною нашої кімнати виявилась Купава. До речі, вона ж виявилась і найгарнішою, і найбільш бойовою. Я знала таких дівчат — ця пальця в рот собі покласти не дасть.

Вона була схожою на мене. І внутрішньо, і зовні — чорноволоса, висока, з білою, аж молочною шкірою. Тільки очі мала не блакитні, а темно-карі. Була навіть трохи вищою.

— Привіт, Ханно. Я — Купава, — привіталась вона поважно, потискаючи мені руку. — Вчора була ошелешена всіма тими подіями, що відбувались, але нині все ж варто познайомитись. Запам’ятала, як на твоєму прикладі нас повчала Маїна. Ти реально безстрашна.

— Приємно, — мовила я. Її рука була прохолодною і доволі сильною.

Домашніх завдань нам поки не давали, тож увесь час, попри той, що були в їдальні, ми проводили у себе в кімнаті.

Виявилось, що більшість дівчат, як і я, приїхала з невеликих сіл і були доньками бідних метеїв. Дехто, зокрема Лада і Вишена, народилися в місті. Я ніколи не бачила жодного міста, а тому вирішила при нагоді повипитувати в дівчат все про їхні домівки.

Купава ж виявилась донькою багатого законознавця з невеликого містечка Хугір. Її мати була простою метейкою, яка пішла в житті тим самим шляхом, що й моя тітка — стала коханою белата.

— У мене є дві старші та дві молодші сестри. Мене ніхто не заставляв йти сюди, але я вирішила, що краще потрапити до Сколісу, аніж щодня дивитись на товстого панка, якого навіть батьком називати не можна. Він примушував мене чистити чоботи його «справжніх» дітей. Правда, вони не знали, що я їм всередину халяв плюю щоразу, як маю можливість. Певне, й досі не розуміють, чому в них ноги такі заслинені, — розповідала Купава, сидячи на ліжку, схрестивши ноги.

Першими хлопцями, з якими ми познайомились, були Світик і Тихослав. Вони підсіли до нас в їдальні під час обіду, зайнявши місця навпроти мене та Лади, між Вишеною і Купавою.

— Привіт, дівчатка, — мовив золотоволосий високий хлопчина з веселими бісиками в очах. Він поставив свою їжу на стіл і підморгнув Ладі. Я помітила, як та зашарілась. — Давайте знайомитись? Я — Світик, а це — мій друг Тихослав.

— Один світить, інший — мовчить? — підняла одну брову Купава. Світик оживився.

— Часом і навпаки. А вас як звуть?

Ми погомоніли трохи, а потім разом пішли на прогулянку внутрішнім двором школи. Я раніше цього не помічала, але по периметру тут стояло багато лав. А ще я зауважила, що разом з нами зі школи не вийшла Ламія. Вона, здавалось мені, узагалі побоювалась відкритого простору.

Я вибрала для себе роль мовчунки. Ще життя у моєму селі навчило, що іноді варто не теревенити, а слухати і спостерігати. Вродлива Купава раз по раз сходилась у жартівливому словесному герці зі Світиком, а добра Вишена пробувала розговорити Тихослава і Ладу, мене особливо ніхто не займав. Тихослав дійсно відповідав за характером своєму йменню — говорив неголосно, небагато. Він був нижчим за друга і не таким худим, мав карі очі і коротке каштанове волосся. А ще він дуже мило усміхався.

Я роззирнулась довкола. Стояв прохолодний день. Небо застилали сірі хмари, які стрімко мчались кудись далеко — вочевидь, там, за стінами школи, неабиякий вітер. Розсіяне сонячне проміння робило Сколіс якимсь примарно-нерухомим. Хоч би десь вікно рипнуло, відчиняючись, абощо. Тільки на подвір’ї було людно — але його заполонили переважно першаки. Вочевидь, учні інших, старших, курсів не мали багато часу в єдиний вихідний, аби просто гуляти.

Перший поверх Сколісу з одного боку мав ряд незасклених віконних арок — там була галерея. Я придивилась і помітила, що в одній з арок стояла Дана і ще якась дівчина у формі студентки Дарвенхарду. Вони про щось говорили і розглядали подвір’я. До мене не долітало жодного слова, адже знаходились вони далеко, проте я змогла роздивитись незнайомку — в неї було світле волосся, зібране у вузол на потилиці, і великі очі, кольору яких я роздивитись не змогла. Напевне, я дивилась на неї надто довго, бо дівчина повернула голову і поглянула на мене.

Я одразу ж відвела погляд. Мені стало незатишно.

І тут я помітила, що в деяких вікнах першого поверху видніються силуети в чорних одежинах. Як школа могла здатись мені затишною? Вона аж кишить ними, за кожним нашим кроком неодмінно слідкують.

— Ханно, ти чуєш? Ханно, аго-о-ов… — веселий голос Вишени вивів мене з мовчазного споглядання.