Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

Господу за лихо, яке він заподіяв ворогам імператора, і вийшла з церкви. Й далі бамкали дзвони, звістуючи перемогу. На вулиці їй траплялися осяйні і щасливі обличчя. Легенькі білі пухнасті хмари пролітали потемнілим небом, немов веселі тріумфальні прапори. Вилискували сріблом перші зорі, зорі імператора; всі небесні світила були сьогодні його зорями. Газети, що, свіжі та вогкі, висіли на стінах, повідомляли про перемогу, перемогу імператора над усім світом.

Анжеліна бігла додому. Від церкви Святого Юліана до Єлисейського палацу шлях був неблизький, і вона долала його швидко й радісно; їй здавалося, ніби сам шлях ішов їй назустріч. Бурхлива радість натовпів, які збиралися перед газетами на стінах і вітали перемогу імператора, окрилювала її ходу. Зайшла до палацу на крилах радості й блаженна у вірі, що її молитва допомогла імператорові.

Ох! Вона не знала, що тієї самої миті великий імператор, нещасний і безпорадний, покараний і все-таки піднесений, блукав поміж мертвих решток своєї останньої армії. То була мить, коли Париж святкував перемогу. А на бойовищі під Ватерлоо хрипіли вмирущі, стогнали поранені й тікали розбиті.

Книга третя
Крах 
І 

Тієї миті імператор признався собі, що програв битву під Ватерлоо. Сонце, ще не зайшовши, заховалося за мур із похмурих фіалкових хмар. Цього вечора сонце заходило швидше, ніж звичайно. А втім, на нього ніхто й не зважав. Усі, хто був на бойовищі, — і друзі, і вороги — приглядались тільки до імператорської гвардії. Стало й твердо, в піднесеному ритмі ступали вперед гвардійці імператора по грузькій, розкислій від дощу землі, яка, чвакаючи щокроку, цупко чіплялася до чобіт. З висоти, на яку імператор послав гвардійців, ненастанно стріляли вороги. І полягли імператорські гренадери, пострах для ворогів, обранці французького народу, брати і сини імператора.

Вони були схожі один на одного, мов брати.

Дивлячись, як вони йдуть, імператорові здавалося, що йдуть у наступ двадцять тисяч братів, двадцять тисяч братів, що їх виховав один батько. Вони були схожі один на одного, як мечі, викувані в одній кузні. Всі вони теж стали великі на давніших бойовищах у золотій, кривавій і навіть убивчій тіні імператора. Проте наймогутнішим із тих братів, братом, що кожного окремого солдата з цих двадцятьох тисяч піших і чотирьох тисяч кінних сотні разів торкався, цілував і хухав на нього, був не сам імператор, а імператор, набагато могутніший за імператора Наполеона, а саме: імператор Смерть. Вони не боялися його порожніх очей. Назустріч тискові його завжди ладної схопити руки вони йшли з міцною довірою, з якою брат іде до брата. Вони любили смерть не менше, ніж смерть любила їх. Любов до смерті зробила їх усіх схожими один на одного. А оскільки вони були такі схожі, здавалося, тільки-но падав хтось, ніби він миттю підводиться знову, тоді як насправді тільки такий самий брат ставав на його місце. Отже, здавалося, ніби всякчас бачать тих самих солдатів, які сунуть уперед. А вороги стріляли тільки задля радісного страху, який щоразу прокидався в них після кожного пострілу, коли розвіювався дим і вони бачили незмінну ходу тих самих солдатів. Але невдовзі таки помітили, що солдатське каре стає дедалі вужчим. І аж тоді на мить відчули вороги ще більший страх: адже імператорські гренадери виконували ще дивніше диво, ніж оте дешеве диво з казок, яке полягає в невразливості героя до смерті. Гренадери імператора не були невразливими до смерті, а самі присвячували себе смерті. Збагнувши, що вони безсилі проти надто численного ворога, вони пішли назустріч не ворогові, а смерті, що була рідніша за брата. А доводячи іншому, своєму земному великому братові, що вони в останні хвилини ще люблять його, гукали гучними голосами з могутніх горлянок, що мали більшу силу, ніж гарматні жерла, бо з тих горлянок кричала сама вірність: «Хай живе імператор!» Той крик був таким могутнім, що заглушав дурний і безглуздий гуркіт гармат. Та найгучніше кричали ті, які щойно були уражені. В них кричала не тільки вірність, а й смерть: «Хай живе імператор!»

Отже, сама смерть заглушала гармати.

Коли імператор чув ті вигуки й бачив, як усі його двадцять тисяч піших братів і чотири тисячі кінних — навіть їхні коні були йому тієї миті за побратимів — полягли, його самого теж охопила нездоланна туга за смертю, і він пішов поміж своїх братів, був тепер попереду них, потім одразу на тому чи тому фланзі, згодом позаду них, згодом знову на чолі і зрештою знову поміж них. Тяжкий хрест гнітив імператора, обличчя йому зблідло й пожовкло, він насилу сапав, а коли почув, як гвардійці гукають: «Хай живе імператор!», дістав шпагу, простер її до небес, немов сталевий благальний шостий палець, і хрипко вигукнув серед гамору: «Хай помре імператор! Хай помре імператор!» Але смерть не зважала ані на його благальну шпагу, ані на заклик. Уперше в своєму гордому житті імператор почав молитися, засапавшись, із широко роззявленим ротом, німою горлянкою, літаючи конем у різні боки. Він молився не Богові, якого не знав, а смерті, що була як брат, бо з усіх неземних сил тільки цю він бачив і не раз відчував.

«О Смерте, солодка, добра Смерте, — молився він безгучно, затамувавши віддих, — я чекаю тебе, прийди! Мій день скінчився, як і день моїх братів. Прийди чимшвидше, поки ще сонце на небі! Я теж колись був сонцем. Я не хочу, щоб сонце зайшло раніше, ніж я загину! Прости мені цю дурнувату пиху! Я мав її чимало, але мав і багато мудрості та чеснот; я поєднав усе: могутність і ґвалтовну силу, чесноту, добро, гріх, зарозумілість і помилки! Смерте, кажу тобі як братові: я жив! Я знав усе, я нажився! Прийди й забери мене до того, як мій брат Сонце зайде!»

Але смерть не забрала імператора. Він побачив, як заходить сонце. Чув, як хриплять його поранені солдати.