Йозеф Рот - Сто днів. Левіафан

наближення, тобто й далі відчували лихо поблизу тільки тоді, коли імператор гнівався, і бачили, що воно далеко, коли в імператора був лагідний настрій. Придворні зі щирим завзяттям почали готуватися до переїзду. Намагаючись пояснити переїзд імператора, вони висували різноманітні, і то хибні причини. Одного вечора напередодні переїзду до іншого палацу — за дванадцять годин до від’їзду імператора — слуги зібралися для докладного звіту в залі перед Веронікою Казимир. Унизу вже чекало дванадцять карет для багажу і челяді. Слуги востаннє — а вони й не здогадувалися, що це остання вечеря, — їли у великій залі. Розмовляли не про що інше, як про переїзд. Хтось твердо наполягав, що імператор переїздить, бо післязавтра приїздить із Відня його дружина, а в Тюїльрі вона не досить почувається в безпеці; ці слова хтось інший заперечував, кажучи, що це неправда, імператор, без сумніву, прагне лише вдати, що переїздить, і то щоб ошукати й завести на хибний слід шпигунів підступного міністра поліції, якого він ненавидить; третій заявляв, що він точно знає, і то від камердинера самого імператора, що Наполеон не думає жити ні в цьому, ні в тому палаці, а хоче остаточно перебратися в Мальмезон, щоб жити потім лише в спогадах про свою першу дружину. Але люди заперечували твердження і першого, і другого, і третього. Вероніка Казимир, сидячи на чільному місці довгого столу, закликала мовчати, такі дурниці не годиться плескати, таж не знаєш, хто надійний, а хто ненадійний, Фуше всюди має своїх шпигунів.

Отака була ситуація. Давно вже не така, як першого дня весни, коли імператор знову почав порядкувати своєю країною, палацом і слугами. Не минуло й тижня, як з’явилися нові, незнайомі люди, — слуги, ремісники, пралі й цирульники, — кожен зі щирим обличчям і облудним поглядом, двома найважливішими рисами шпигунів. Утвердилися розбрат, недовіра, брехня і нещирість. Давно знайомі люди вже не довіряли одне одному, давні друзі підглядали один за одним. Так було в палаці, і те саме діялось у країні.

Серед слуг імператора тієї пори було вже дуже мало чесних і безстрашних, і до них належала й Анжеліна. Вона мовчала; а що вона могла б сказати? Вона жила ще самотніше, ніж раніше, і навіть відійшла від своєї тітки внаслідок спогаду про місяці, коли Вероніка була невидна й недосяжна. Анжеліна стала сувора й німа. Її син уже не належав їй, шевця Вокурку вона покинула і любила тільки великого імператора, вона втратила себе, на неї тиснули гріхи, вона заплуталась, була слабка й податлива, дурна і легко піддавалася. Втратила себе і заплуталась у помилках. Анжеліна належала великому імператорові. Він нічого не знав про неї. Вона була крихітна і дрібна, дрібніша за малі мухи, які, непомітні та надокучливі, дзижчали в кімнаті імператора. Непомітна й надокучлива, та хоч яка була Анжеліна, вона любила його. Гарячим, ніжним і юним було її серце. Інколи, палко дивлячись на один із численних портретів імператора, вона відчувала свою подібність до мухи, бо вони часто обережно, ба навіть палко, як і вона, потихеньку і несміливо лазили по одному з портретів імператора.

Серце веліло Анжеліні перебувати в благодатній близькості від імператора, дарма що дрібного і зневаженою. Жити в золотій тіні, яку тільки він з-поміж усіх чоловіків світу міг дати своїм слугам, було блаженством. Знати, що він ніколи не помітив тебе, але стежити за кожним його рухом, який можна підглянути, з любов’ю, трепетом і палким жаданням було щастям. Поблизу від імператора людина почувалася дрібного і гордою. Його тінь була золота й промениста, як світло сонця. Люди служили йому, а він не знав про це. Бути його підданим становило гордість.

Так, усюди говорили про війну, і люди боялися її. Війна породила імператора! Він видавався завеликим, щоб підтримувати мир. Він прийшов не так, як людина, а примчав у країну, мов вітер. Невдовзі люди почали ненавидіти його. Здається, на всіх його шляхах попереду вилискували оголені мечі, над його головою кружляв войовничий орел. Коли імператор святкував свої свята, в містах і селах гриміли його гармати. Так, Анжеліна любила його, тож любила й війну. Вороги імператора були і її ворогами. Його велич має стати ще могутніша, а її здрібнілість ще більшою. Тільки Анжеліна тужила за війною, якої всі боялися. Вона давно вже віддала в жертву свого сина. Коли вона прощалася з ним на великому, нещадно паленому сонцем плацу казарми між багатьма чужими жінками і солдатами, її серце замкнулося в залізо і камінь. Її очі були сухі та суворі, й вона дивилася на свого бідолашного малого сина, немов крізь білу прозору пелену замерзлих сліз. Вона плакала тільки того вечора, коли бачила, як від’їздить імператор, по тому, як лакей затоптав смолоскипи. Раптовий страх охопив її, згнітив серце, здушив горло. Анжеліна стала навколішки й почала молитися.

За кілька днів, коли дзвони повідомили про першу перемогу імператора, Анжеліна вперше після довгих років знову зайшла до церкви. То була маленька церква Святого Юліана, де хрестили її сина. Анжеліна була сама. Ніхто не молився за імператора і його солдатів, тільки високо вгорі, на опорах, дзвони, яким наказали. Був пізній вечір. У золотому сяєві добрих воскових свічок перед рубіново-червоним вічним вогнем, серед дзвонів, чий гучний золотий передзвін струшував чорні лави й невеличкий, ясний, веселий вівтар, в обіймах ворушкої самотності приміщення і обвіяна його живою і побожною порожнечею, Анжеліна, що давно вже не проказувала слів «Отче наш» і «Благословенна будь, Богородице», почала молитися. Молилася, грішна й замкнена у своїй великій любові, за смерть усіх ворогів імператора. Бачила з гріховною насолодою тисячі розшматованих трупів: англійців, пруссаків, росіян: роздерті барвисті мундири, крізь які сочилася кров, розчахнуті черепи, вибиті мізки і осклянілі очі. Над усім тим жахіттям мчав учвал імператор з оголеною шаблею на білому, мов сніг, огирі, а за ним скакали верхи по неозорих полях анітрохи не ушкоджені французи. Від цих картин Анжеліна була щаслива і молилася ще палкіше. В окремій молитві побажала найстрашнішої смерті імператриці Марії-Луїзі і справді бачила, як імператриця здохла серед усіх моторошних постатей пекла, що завчасу підступили до неї, закатована примарами, породженими її нечистим сумлінням, проклята вустами Наполеонового сина, що гнівно і мстиво стояв коло ліжка вмирущої.

Анжеліна перехрестилася, всім серцем подякувала