Сергій Вікторович Мирний - Чорнобильська комедія

БАБУСЯ ОКСАНИ: Ні тобі «здрастє», ні дозволу спитати…

ПЕТРО (засоромлено): Та тут же нікого…

БАБУСЯ ОКСАНИ (з докором): Ага, крім хазяйки…

СЕРГІЙ (розгублено): Ми не знали…

БАБУСЯ ОКСАНИ: Де вишні — знали, а де хазяйка…

КОЛЯ (розглядає свого жменю, повну вишень, і піднімає награно-запобігливий погляд на господиню): Хазяєчко, будьте добренькі, чи можна солдатикам трохи вишень поїсти?

БАБУСЯ ОКСАНИ: Та їжте, хлопці, хіба жалко…

КОЛЯ: От спасибі.

ПЕТРО: Дякуємо. Дай вам Бог здоров’я.

КОЛЯ (відправляючи вишню до рота): А як ви сюди потрапили?

БАБУСЯ ОКСАНИ: Я?! Це я сюди потрапила?! (їй одбира мову від обурення) Це вас треба спитати, як ви сюди потрапили! А я тут живу! (кива головою собі за спину, обводить поглядом обійстя) Моя хата. Моя господа…

ПЕТРО (перепрошуючим тоном): Та… всіх же виселили…

БАБУСЯ ОКСАНИ: Всіх — не виселиш.

СЕРГІЙ: Так їздять же, перевіряють, кого знайдуть — виселяють…

БАБУСЯ ОКСАНИ: Ха! Он бачиш — торбинка на гвіздку?! Як в ту війну: ледве німці на дорозі, я за торбу — й в ліс. А там вже ніхто не…

ПЕТРО: А чого ж ви од нас не втекли? Не бачили?

БАБУСЯ ОКСАНИ: Ха! Я — не бачила?! Та я вас ще на в’їзді в село засікла — одна машина, бронік разведки. Не виганяти, значить, їдуть…

КОЛЯ: Не німці… (спльовує кісточку)

БАБУСЯ ОКСАНИ: Нормальні хлопці, міряють… Треба ж із кимось і погомоніти…

ПЕТРО: І ви отут одні?

БАБУСЯ ОКСАНИ: Чому одна? Он — кум, за два села од нас. Дав розписку — «Я самолічно отвічаю за своє життє» — та й живе собі з жонкою. У гості ходимо: коли я до них, коли вони до мене… Та й наші, з Лебедичів, навідуються…

ПЕТРО: Як?! А зона?

СЕРГІЙ: Тут же пости, колючий дріт кругом…

БАБУСЯ ОКСАНИ: Не смішіть, хлопці — які пости од мєсних! Лісами-болотами — стежечками ще партизанськими, з війни знаєм… Картоплю посадили — її ж полоти треба… Приходять, заходять, розказують… Евакуіровали їх, значить. Привезли спочатку в село, сказали: «Ось виселені з-під Чорнобиля, їх треба по хатах розібрать пожить, поки їм найдуть, де жить»… Так декотрі в хати боялися пустити — «Радіація!», «Заражені»… Та й хороші люди були — пустили і, кажуть, дуже добре прийняли… І все, спасибі їм, дуже добре… Ну й скільки отак можна жити — дві (а було й по три) сім’ї в одній хаті? А правда, добрі вишні в цьом годі? Ну кілька день, ну неділю… А людям же самим треба жити, по хазяйству робити, оддихнути — це ж їх домівка… «Зранку матрац зверни — і під шифанер, і на весь день іди з хати — гуляй, чи на лавочці сиди»… Чужа хата, одне слово… А декотрим почали квартири давати в місті… Квартири казенні, бетонні… Ні діла, ні місця привичного… «З хазяйством упоруємось, а з Душею — нє, та голосить денно і нощно», — сусідка казала… Приходила, плакала, город полола — розказувала, (махнувши рукою, зневажливо) Та скільки тут тієї радіації… От ви ж поміряли — і їсте? Значить, можна?

СЕРГІЙ (із сумнівом): Та раз-другий, може, й можна…

Розглядає в долоні вишні — темно-червоні… На їх липкій чорній шкірочці — світло-сірий пил…

їсти вишні розвідникам вже не хочеться.

КОЛЯ: І ви так і будете тут жити?

БАБУСЯ ОКСАНИ: Чого — «буду»? Я — живу.

ПЕТРО: Так зона ж…

БАБУСЯ ОКСАНИ: Е, хлопці, тут в войну ще та зона була — а партизани все’дно жили. І багаатьох зайд пережили… (всміхається куточками губ) Свої ж місця, рідні…

Хрусь! Гілка за хатою… Всі повернули голови.

За городом в просвіті лісової стежки йде Оксана — речі і торбинка в руці, мокро блищить тіло: тільки з річки, з води… Дивиться в сторону городу — чи все там в порядку?

ОКСАНА: Ой! (відстрибує в кущі)

БАБУСЯ: Ти б хоч би вділась!

КОЛЯ: О! Русалка! А я думав, вони скрізь пощезли…

БАБУСЯ ОКСАНИ: Тіпун тобі на язик! «Русалка»… Вона й так без води не може…