Крістіан Крахт - Імперіум

перебільшенням сказати, що події нагромаджуються. Слюттер приходить до Галя, а той, звичайно, як справжній політик, котрим є і залишається, вже давно сповістив англійську поліцію, що Пандора — під його наглядом і готова до відправки в Австралію. Цій зраді Слюттер може протиставити лише власну, повідомивши, що Енґельгардта він не вбив, на що Галь лише знизує плечима, пропонує капітану сигарету і каже коротко, що все це, власне, можна кинути на смітник, бо всім загрожує війна — якщо він усе правильно зрозумів, можливо, навіть світова, так що на людей виллється стільки горя, що можна вважати дуже добрим те, що ніхто не доклав рук до смерті Енґельгардта.

Слюттеру все це здається вираженням безкінечного презирства до людини, однак він нічого не каже. Він ще може доправити Пандору в безпечне місце, ще може зберегти її для себе, якщо тільки йому вдасться не втратити спокій. Але дівчина вже давно все вирішила. Для неї він занадто прямолінійний, занадто солідний, цей підстаркуватий моряк-бородань, його лють через її унікальне татуювання на спині видається їй примітивною, його мрії (які в нього навряд чи були) — не її власні, він для неї нудний, наче кинута дитиною іграшка, так, загалом він зробив своє діло, кричить вона йому в обличчя, все ще босою стоячи на причалі.

Слюттер прощається з Пандорою, в нього розривається душа. Вдалині здіймається в небесну височінь верхівка пурпурового вулкана, ящірки перелякано ховаються на кам’янистих схилах. Макелі й Пандора, діти південних морів, разом залишають Рабаул на човні під вітрилом, вирушаючи в невідомість. Вітер жене їх на Гаваї чи, можливо, до порослих ваніллю Маркізьких островів, де, кажуть, можна відчути пахощі задовго до того, як на горизонті з'являється земля, чи, може, взагалі на Піткерн, вулканічну скелю, загублену в мовчазній порожнечі півдня Тихого океану.

Енґельгардт дитиніє, стає rex solus. Зробившись простим і вегетативним, не маючи ані спогадів, ані намірів, він живе самотньо і в теперішньому, час від часу приймаючи гостей; він говорить плутано, люди від'їжджають і регочуть із нього, врешті-решт він стає своєрідним атракціоном для подорожніх у південних морях, його роздивляються так, як звірів у зоопарку.

XIV

Отже, спочатку студент Гаврило Принцип, поспіхом проковтнувши в кафе Моріца Шиллера бутерброд із шинкою, вибігає на вуличку замріяного містечка на Балканах і, ще не пережувавши свій бутерброд як слід та не струсивши крихти з ріденьких вусиків, майже впритул стріляє з револьвера в ненависного деспота і його дружину Софі. А потім, якщо обрати м’яке формулювання, одне тягне за собою інше. Полум’яне море, яке накочує одразу після вбивства, затоплює з космічною немилосердністю всю Європу; старезні літаки, схожі на паперових бабок, із дзижчанням зависають над фландрійськими окопами; кожен, хто в цей час є солдатом і має маску, — щойно лунає вигук про хлорний газ, — натягує її тремтливими руками; один із мільйонів розпечених осколків гранат, що розриваються на всьому Західному фронті, наче біла черва, вгризається в литку молодого єфрейтора 6-го Баварського королівського резервного дивізіону, а якби на кілька дюймів вище, в аорту, то десятиліттями пізніше мої дідусь і бабуся не крокували б поспіхом через парк Моорвайде, наче не помічаючи, як на вокзалі Даммтор обтяжених валізами чоловіків, жінок і дітей вантажать у потяги і висилають на схід, геть, на окраїни імперії, мовби вони вже — тіні, вони вже — попіл і дим.

Але трохи терпіння. Не так, як далека негода, чий відгомін наближається неминуче й загрозливо, але ще можна сховатися в більш-менш надійне місце, а — швидко й немилосердно, проте — не без певної комічності Перша світова війна приходить на землі архіпелагу Бісмарка. Радіостанцію в Рабаулі, яка через велику станцію в Науені, Бранденбурґ, підтримує контакт із Німецькою імперією, обстрілює передова команда головорізів із Австралії, а потім її підривають ручними гранатами. Поштовий службовець, котрий свого часу малював ескізи етикеток для пляшечок Енґельгардтової кокосової олії, виконує свій обов’язок, на жаль, не в той час і не в тому місці, на нього з гуркотом падає залізний сейф, а в мить падіння в лоб ще й поцілює куля.

Кілька днів по тому в бухті Бланше починає курсувати австралійський лінкор, на поверхню виринає підводний човен, на березі панує загальне сум’яття і повний безлад, люди тікають у губернаторську резиденцію і будують на вікнах барикади з китайських козеток і матраців. Панії зі світло-русявим волоссям, котрі ось щойно гортали сторінки журналів і обговорювали уявний бунт малайських службовців, непритомніють і потребують лікарського догляду. Зникає електрика, дзижчання вентиляторів стихає. Заряд, яким вистрілили з лінкора в Рабаул, із гуркотом вибухає перед одним із готелів, пошматувавши при цьому пальми.

За цим слідує щось на зразок вторгнення, перебіг якого можна назвати повною анархією. Забирають курей і свиней; реквізовані твори мистецтва невисокої цінності зникають, їх відправляють на кораблях до австралійських музеїв (навіть Галеву репродукцію «Острова мертвих»); одного солдата з містечка Ваґґа-Ваґґа ув’язнюють, коли він зґвалтував аборигенку, і в кайданах відсилають на батьківщину; директор готелю Гельвіґ потирає собі долоні, дивлячись на юрми неотесаних офіцерів, котрі горлопанять «Вальсуючи з Матильдою» і випивають усе в його барі; з райського птаха, вигнаного галасом із хащ і заблукалого в Рабаулі, висмикують пір'їнки, ще з живого тільця, солдати втикають ще закривавлене пір я у свої зюйдвестки, обскубану, волаючу від болю пташину, охрестивши її Кайзером Вільгельмом, під вибухи реготу кидають, як м'яч для регбі, туди-сюди; ящики у факторії Форсайт із давно згірклою кокосовою олією, розкривають ломами, гадаючи, що всередині запас зброї, однак там лежать лише замотані у волокно пляшки, на вигляд немовби призначені для старих дів, написи на них ніхто не може прочитати; їх відкорковують, сподіваючись, що там — шнапс, нюхають і виливають їхній вміст прямо на пісок із награно театральним виразом огиди на обличчі, закриваючи пальцями ніздрі поморщених носів.

Чота австралійських солдатів урешті-решт опиняється і на Кабаконі. Голий Енґельгардт, котрий під їхній регіт виходить на берег, позбавляється одразу всього свого майна, йому вручають шість фунтів стерлінгів за втрачену плантацію, також пропонують безкоштовно повернутися до Німеччини. Шість фунтів за