Дуглас Адамс - Довге темне передвечір'я душі

— Ви дуже вправно допомагали мені в цьому, пані Шехтер.

— Припиніть це!

— Що припинити?

— Моє ім'я! Не сіло не впало всі незнайомці, з ким я стикаюсь, знають, як мене звати. Ви не можете хоч на секунду припинити знати моє ім'я? Як дівчині за таких обставин бути загадковою? Зі всіх чоловіків, яких я сьогодні зустріла, моє ім’я не знав лише той, кому я сказала, як мене звати. Слухайте мене, — сказала вона, тикнувши пальцем вбік Дірка, — ви не надприродна істота, тож просто скажіть, звідки ви знаєте, як мене звати? Поки не скажете, я не відпущу вашу краватку.

— Але ж ви не тримаєте мою…

— Уже тримаю, поганцю!

— Відпустіть!

— Чому ви за мною їхали? — наполягала Кейт. — Звідки ви знаєте, як мене звати?

— Я їхав за вами саме з тієї причини, про яку вже сказав. А щодо вашого імені, люба пані, то ви його мені самі майже сказали.

— Не казала!

— Запевняю вас, що сказали.

— Я досі тримаю вашу краватку.

— Якщо ви маєте бути в Осло, але були непритомні з вівторка, то, напевно, були присутні під час неймовірного вибуху столику реєстрації Другого Терміналу аеропорту Хітроу. Про це багато повідомлялося в пресі. Напевно, ви це пропустили через свою непритомність. Я й сам пропустив це через свою невимовну апатію, але події сьогоднішнього дня певним чином привернули мою увагу до цього.

Кейт неохоче відпустила його краватку, але досі дивилася на нього з підозрою.

— Та невже? — спитала вона. — Які саме події?

— Дуже моторошні, — сказав Дірк, поправляючи на собі одяг. — Навіть якщо б того, що ви мені самі сказали, було недостатньо для того, щоб я дізнався ваше ім'я, той факт, що ви сьогодні також були у Вудсгеді, переконав би мене остаточно. Судячи з вашого войовничого відчаю, чоловіка, якого ви шукали, там не було.

— Що?

— Тримайте, прошу, — сказав Дірк, швидко знімаючи з шиї краватку й простягаючи її Кейт. — Сьогодні я випадково зіткнувся з медсестрою з вашої лікарні. Моя перша зустріч із нею мала такий характер, що я з певних причин поспішно залишив її. Лише коли я кілька хвилин по тому стояв на тротуарі й відбивався від місцевої фауни, одне з почутих від неї слів уразило мене, так би мовити, наче блискавка. Це була фантастично, божевільно неймовірна ідея. Але як і кожна фантастична, божевільно неймовірна ідея вона щонайменше так само варта розгляду, як і більш приземлена, до якої доводиться з усіх сил підганяти факти.

— Згодом я повернувся, щоб розпитати її, і вона підтвердила, що дещо незвичайного пацієнта перевели рано вранці з її лікарні до цього Вудсгеду.

— Також вона мені повідомила, що надзвичайну цікавість щодо долі цього пацієнта виявила одна з пацієнток. Цією пацієнткою була пані Кейт Шехтер, і я думаю, що ви погодитесь, пані Шехтер, що мої методи навігації мають певні переваги. Хоч я і не потрапив туди, куди мав намір потрапити, схоже, я все-таки потрапив саме туди, куди мені було потрібно потрапити.

Приблизно через півгодини кремезний чолов'яга з місцевої станції технічного обслуговування приїхав на пікапі з буксирним тросом і сином. Оглянувши ситуацію, він відіслав свого сина розбиратися з іншим випадком, прив'язав буксирний трос до зламаної машини Кейт і потягнув її до свого гаража.

Хвилину або дві Кейт мовчала, а потім сказала:

— Якби я не була американка, він би цього не зробив.

Він порекомендував їм маленький місцевий паб, сказавши, що згодом приїде туди та знайде їх, коли завершить діагностування «Сітроена». Оскільки Дірків «Ягуар» утратив лише правий передній індикатор повороту, а Дірк наполягав на тому, що праворуч він майже ніколи не повертає, коротку відстань до пабу вони проїхали. Неохоче сідаючи в машину Дірка, Кейт знайшла там книгу Говарда Белла, яку Дірк поцупив у Саллі Міллз у кав'ярні, й відразу взялася читати її. Кілька хвилин по тому, коли вони заходили в паб, вона досі намагалася зрозуміти, чи читала вона вже цю книгу, чи ні.

Цей паб поєднував у собі всі традиційні англійські риси: латунні прикраси, ламінат, похмурість. Голос Майкла Джексона від сусідньої барної стійки змішувався з тужливим голосом скломийної машини біля цієї стійки, і разом вони створюючи звукову атмосферу, що ідеально пасувала до тьмяності старої фарби.

Дірк купив собі та Кейт напої, і вони сіли разом за знайдений нею маленький кутовий столик, що був удалині від жирної, футболкової ворожості барної стійки.

— Я її вже читала, — оголосила вона, прогортавши більшу частину сторінок книжки «Біжи щодуху». — Принаймні, я починала її і прочитала перші кілька розділів. Це близько двох місяців тому було. Не знаю, чому я досі читаю його книги, адже цілком зрозуміло, що його редактор цього не робить, — вона подивилася на Дірка. — Ніколи б не подумала, що вам таке подобається. Хоч я вас і не довго знаю.

— Не подобається, — сказав Дірк. — Я її… взяв помилково.

— Усі так кажуть, — відповіла Кейт. — Раніше він писав досить непогано, — додала вона, — якщо вам таке подобається. Мій брат працює у видавництві в Нью-Йорку й каже, що Говард Белл зараз став дуже дивний. У мене таке враження, що вони всі трохи бояться його, а