Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

зупиняється на летовищі. Досить швидко з нього вивантажують контейнери та підвозять їх до сортувальної станції, де довкола них починають метушитися вантажники.

На складі Джулія підписує накладну, що засвідчує прийняття товару. Пакунок – завбільшки з валізу – стоїть перед нею. Узявши канцелярський ніж, вона тремтливою рукою надрізає його збоку. Всередині помітне волосся. Джулія обережно бере до рук одне пасмо – довге, дуже довге, чорне, наче смола, волосся. Густе, шовковисте волосся – воно, безумовно, належало жінці. Поряд із ним інше пасмо – не таке довге, але ніжне, наче шовк чи велюр, швидше за все, дитяче. Це волосся купили минулого місяця, в храмі Тірупаті, написав її індійський партнер, найбільш відвідуване культове місце в світі, якщо брати до уваги всі релігії, воно випереджає за кількістю паломників навіть Мекку та Ватикан. Ця деталь вражає Джулію. Вона уявляє собі всіх цих чоловіків і жінок, яких вона не знає і ніколи не зустріне, що принесли своє волосся у дар. Їхні підношення – то справжній дар небесний, думає вона. Їй хотілося б обійняти їх, щоб віддячити. Вони ніколи не знатимуть, куди вирушило їхнє волосся, яку неймовірну мандрівку йому вдалося здійснити, справжню одіссею. Втім, їхня подорож тільки розпочалася. Одного дня у якомусь куточку світу хтось носитиме перуку з цього волосся, розібраного, вимитого та пофарбованого робітницями її майстерні. Ця людина не сумніватиметься в необхідності тієї боротьби, яку їй доведеться вести. Вона носитиме це волосся і, можливо, пишатиметься ним так само, як зараз ним пишається Джулія. Від цієї думки в неї на обличчі з’являється посмішка.

Тримаючи руку Камаля у своїй, вона каже собі, що перебуває на своєму місці – вона його нарешті знайшла. Батькову майстерню врятовано. Він може спочивати з миром. Одного дня її діти продовжать його справу. Вона навчить їх секретів своєї професії, повезе їх тими ж дорогами, якими колись кружляли вони з батьком, осідлавши його «веспу».

Іноді цей сон повертається. Джулії вже давно не дев’ять років. Вона більше ніколи не сяде на батькову «веспу», але тепер знає, що майбутнє складається з обіцянок.

І віднині воно їй належить.

Сара
Монреаль, Канада

Сара крокує засипаними снігом вулицями. У лютому морози тут просто неймовірні, та Сара все ж надзвичайно радіє зимі – це її алібі. Завдяки такій погоді її шапка не так впадає в очі в натовпі містян, що кутаються в одежу, рятуючись від холодів. Повз неї, тримаючись за руки, проходить групка школярів. В однієї дівчинки шапка така сама, як і в Сари, – мала кидає на неї грайливий змовницький погляд.

Жінка йде далі. У кишені її пальта лежить маленька візитівка, яку їй дала випадкова знайома в лікарні кілька тижнів тому. Вони сиділи в одному залі, чекаючи на процедури, і між ними зав’язалася така невимушена розмова, ніби жінки чаювали на терасі кав’ярні. Вони так захопилися розмовою, що й незчулися, як звечоріло. Бесіда лилася легко, торкаючись настільки особистих речей, ніби хвороба зближувала цих двох жінок, пов’язуючи їх невидимою ниткою. В інтернеті, на різних форумах і блогах, Сара натрапляла на чимало свідчень, від яких виникало враження, що існує такий собі закритий клуб, група людей, що знають, що стикалися з цим. Там були досвідчені воїни, джедаї, для яких то була не перша битва, та новачки, котрі вперше зустрілися з хворобою, падавани. Таким – до них належить і Сара – доводиться всього вчитися. Того дня та жінка в лікарні – безумовно, одна із джедаїв, що вже провела кілька битв, хоча й досі соромилася своєї хвороби, – згадала про один магазинчик «додаткового волосся», як вона його назвала, де працює тактовний і небалакучий персонал. Вона дала Сарі їхню візитівку, додавши, що та може скористатися нею, коли прийде час. «Ведучи боротьбу із хворобою, не треба забувати про почуття власної гідності, – сказала вона і запевнила з розумінням справи: – Відображення у дзеркалі має бути вашим союзником, а не ворогом».

Візитівку Сара взяла, але дуже швидко забула про неї. Вона щосили прагнула відвернути неминуче, та все ж реальність наздогнала її.

Час прийшов. Засніженими вулицями Сара крокує до салону. Вона могла взяти таксі, але вирішила дістатися сюди пішки. Для неї це – таке собі паломництво, шлях, який треба подолати самотужки за звичаєм. Її поява тут означає дуже багато, врешті-решт, таким чином вона визнає існування своєї хвороби. Більше не можна її заперечувати, відмахуватися від неї. Треба стати до неї обличчям і прийняти її – не як покарання, неминучу витівку долі чи прокляття, з яким треба змиритися, а радше як належне, чергову подію в житті, нове випробування, яке треба подолати.

З наближенням до салону в Сари виникає дивне відчуття – не зовсім дежавю чи якесь передчуття, а, швидше за все, якесь незбагненне, розмите усвідомлення, що полонить її думки та все єство, ніби колись вона, як не дивно, вже йшла цим шляхом. Хоча насправді в цьому районі міста вона опинилася вперше. Вона не ладна цього пояснити, але чомусь їй здається, ніби щось чекає тут на неї. Ніби в неї дуже давно була запланована тут якась зустріч.

Сара заходить до салону. Її зустрічає елегантно вбрана жінка та веде коридором аж до маленької кімнати, в якій із меблів стоїть тільки крісло та дзеркало. Сара знімає пальто, ставить сумочку. Вона завмирає на мить перед тим, як зняти шапку. Жінка мовчки спостерігає за нею кілька секунд.

– Я покажу вам наші моделі. Ви вже визначилися з тим, що саме шукаєте?

Тон її голосу не можна назвати ні улесливим, ні співчутливим. Він рівний та впевнений. Сара миттєво проймається довірою до цього голосу. Жінка, безперечно, знає, про що вона говорить. Вона, либонь, зустрічала десятки, сотні таких, як вона. Їй, мабуть, цілими днями доводиться спілкуватися з такими жінками. Втім, у цей момент Сара почувається унікальною, принаймні ставляться до неї саме так. Не драматизувати, не збиватися на банальності – це ціле мистецтво, і треба сказати, що жінка підходить до своєї справи з надзвичайною делікатністю.

Хоча її питання заскакує Сару зненацька, змушуючи знітитися. Вона не знає, принаймні не думала про це. Їй би хотілося… щось живе, натуральне. Щось навіть схоже на неї саму. «Яка дикість, – думає вона. – Хіба може зовсім чуже волосся стати частиною неї самої, пасувати її обличчю, відображати особистість?»

Жінка виходить на мить і повертається з двома картонними коробками, схожими на ті, в яких тримають капелюхи. З першої вона дістає каштанову перуку:

– Ця