Летиція Коломбані - Коса. Сплетіння долі

самих людей, похиливши голови, моляться за краще життя, віддаючи те єдине, чим нагородила їх природа, – волосся, яке вони отримали в подарунок від небес і тепер приносять їм у жертву, склавши руки, опустившись навколішки на підлогу kalianakata.

Коли Сміта знову розплющує очі, її череп гладкий, мов яйце. Вона підводиться і раптом відчуває неймовірну легкість. Це якесь нове для неї відчуття, незбагненне та п’янке. Її проймає дрож. Біля її ніг лежить її колишня шевелюра, маленька смоляна купка, що вже перетворилася на згадку. Тепер її душа та тіло очистилися. Вона почувається врівноваженою. Благословенною. Захищеною.

Лаліта й собі підходить до цирульника. Вона ледь відчутно тремтить. Сміта бере її за руку. Змінюючи лезо, чоловік оцінює поглядом косу дівчинки, що сягає їй до пояса. У неї чудове, шовковисте та густе волосся. Дивлячись дочці в очі, Сміта промовляє разом із нею молитву, яку вони часто читали перед маленьким вівтарем у своїй хижці в Бадлапурі. Вона думає про їхню ситуацію та говорить собі: нехай сьогодні вони бідні, але, може, коли-небудь у Лаліти буде власна автівка. Від цієї думки вона посміхається, відчуваючи приплив сил. Життя її дочки буде кращим за материне завдяки цій жертві, яку вони приносять сьогодні в цьому храмі.

Коли вони виходять із kalianakata, їх засліплює світло. Не обрамлені волоссям їхні обличчя схожі між собою навіть більше, ніж раніше, більше, ніж будь-коли. На вигляд вони молодші та стрункіші. Узявшись за руки, вони посміхаються одна одній. Їм удалося дістатися аж сюди. Диво сталося. Сміта знає: Вішну тримає свої обіцянки. У Ченнаї на них чекають її кузени. Від завтра починається нове життя.

Віддаляючись від Золотого храму, тримаючи доччину руку в своїй, Сміта більше не відчуває суму. Справді, вона не сумує, бо впевнена в тому, що за їхню жертву бог їм віддячить.

Джулія
Палермо, Сицилія

«Вони не знали, що це неможливо, саме тому їм це і вдалося».

Джулія часто згадує цю фразу Марка Твена, яку вона вичитала десь ще в дитинстві і яка їй дуже сподобалася. Цей вислів згадується їй сьогодні, коли вона стоїть на майданчику перед ангаром аеропорту Фальконе-Борселліно. Зворушена та схвильована, вона чекає на літак, що має прилетіти з іншого кінця світу з першим вантажем волосся.

Papa так і не прокинувся. Він помер того ж дня, у лікарні, коли вона була поряд, після того дивного сну, якого не забуде все життя. Перед тим, як відійти, він потиснув її руку, наче прощаючись. Наче говорячи: йди. Він передав їй естафету перед тим, як відійти. Джулія знає це напевне. Поки лікарі намагалися реанімувати його, вона пообіцяла йому врятувати майстерню. Це їхня таємниця.

Вона взялася за організацію жалобної меси в капличці, яка йому так подобалася. Мати запротестувала: там надто мало місця, щоб усі присутні могли сісти. П’єтро мав стількох друзів, був таким популярним, та ще й родичі з’їдуться з усіх куточків Сицилії, не кажучи вже про робітниць майстерні… «То й що, – сказала Джулія, – ті, хто його любить, зможуть і постояти». Мати, зрештою, поступилася.

Останнім часом вона не впізнавала свою дочку. Джулія, завжди така поміркована, мудра, слухняна, виявилася на диво затятою та впертою. Нею заволоділа якась не знана досі рішучість. Ведучи боротьбу за порятунок майстерні, вона відмовлялася коритися. Щоб вийти з глухого кута, запропонувала провести голосування серед робітниць. «В інших місцях, що опинилися під загрозою закриття, – казала вона, – також вдавалися до цього. Тим паче було б справедливо спитатися їхньої думки. Їх це також стосується». Матері довелося погодитися. Сестри також були не проти.

Щоб молоді дівчата не озиралися на думку старших колег, було вирішено провести таємне голосування. Персоналу пропонували обрати один із двох варіантів: перший полягав у переорієнтації майстерні та залученні індійської сировини, в іншому ж випадку на них чекатиме звільнення за згодою сторін з мізерною компенсацією у зв’язку із закриттям. Звісно, перший варіант містив у собі певні ризики та підводні камені, які Джулія не стала приховувати від робітниць.

Голосування відбулося у великій залі. Mamma прийшла також, разом із Франческою та Аделею. Джулія сама взялася підбивати підсумки. Тремтливими руками вона розгортала кожен папірець, дістаючи їх із капелюха, що належав papa, – то була її ідея, тим самим вона хотіла віддати йому данину пам’яті. «Таким чином він нібито також присутній тут сьогодні», – сказала вона.

Голоси розділилися: сім проти трьох. Джулія довго пам’ятатиме цю мить. Марно вона намагалася приховати свою радість.

За посередництва Камаля вона підписала угоду з чоловіком, який мешкав у Ченнаї. Він вивчає в університеті торговельну справу. При цьому їздить усією країною, заходить до храмів у пошуках волосся, яке можна купити. Вести з ним справу важко, але виявилося, що в Джулії досить непогано виходить грати в перемовини.

– Mia cara, таке враження, ніби ти займалася цим усе своє життя! – дивується Nonna.

У свої двадцять років вона опинилася на чолі майстерні, ставши наймолодшою підприємицею в районі. Джулія влаштувалася в кабінеті свого батька. Сидячи за робочим столом, вона часто дивиться на фотографію своїх пращурів. Власну світлину вона поки що не наважується повісити поруч. Та все ж це станеться свого часу.

Коли їй сумно, вона піднімається нагору, на дах, до laboratorio. Там вона сідає обличчям до моря та думає про свого батька, про те, що він сказав та робив. Вона знає, що не сама. Її papa поряд.

Камаль сьогодні приїхав до аеропорту разом із Джулією. Останнім часом вони зустрічаються не лише під час обідніх перерв. Камаль надає їй неабияку підтримку, радо приймає будь-яку її ідею та й узагалі виявився досить активним, винахідливим і завзятим. Тепер він не лише її коханець – він став її партнером і довіреною особою.

Нарешті в небі з’являється літак. Дивлячись на цятку, що повільно збільшується, Джулія думає, що там, у цьому вантажному літаку з випнутим черевом, усе їхнє майбутнє. Вона бере Камаля за руку. Цієї миті їй здається, що вони вже не двоє окремо взятих істот, що рухаються випадковими траєкторіями в безмежному всесвіті, а чоловік та жінка, яких вабить одне до одного. Не важливо, що там каже mamma, думає собі Джулія, родичі та знайомі. Сьогодні вона почувається жінкою поряд із цим чоловіком, що розкрив її. Вона не збирається відпускати цю руку. Навпаки, впродовж наступних років вона часто стискатиме її – у парку, на вулиці, у пологовому будинку, засинаючи, радіючи, плачучи, народжуючи їхніх дітей. Вона довго триматиме цю руку в своїй.

Літак нарешті сідає та