Осип Турянський - Поза межами болю

Не благаю у тебе чуда... ні ласки.

Дай мені тільки трошки сили... хай я зайду до них...

Глянь, боже... на круків!

Ти їх сотворив.

Вони зловіщі... жорстокі створіння...

Ти дбаєш про них!..

Над моєю головою два круки...

Вони віддаляються від себе!....

Глянь: вони вже коло себе...

Вони радіють... так легко можуть прилинути до себе!...

Чому, боже, даєш крукам таке щастя?..

А людей... кидаєш у найглибшу прірву болю... розпуки?...

Боже!

Глянь на мою дружину з дитиною!..

Глянь на круків... на мене... змилосердися наді мною!..

При моєму останньому слові нагло якийсь чорний звір появився коло моєї дружини й дико блискає очима.

— Боже, й ви, пекельні сили!

Не дайте цьому звірові убити мені жінку й сина!

Смертельна тривога додає мені сили.

Я прилізаю до Саба, вириваю йому з рук кріс, мірю і стріляю.

Чорний звір щез.

Але божа сило... що це?..

Замість жінки з дитиною я бачу перед собою... чорний... сухий... безлистий... корч!...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Грохіт громів, стогін безодень, крякання круків і виття вовків пришибає мій небо й землю роздираючий розпач:

— Я вбив свою дружину і свого сина!

Товариші, убийте мене!

Я не достойний жити на світі.

Я вбив дружину й сина!

Любі мої приятелі!

Обізвіться бодай одним словом до мене.

Всі мої товариші сидять, мов кам'яні статуї, й мовчать.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я прилізаю до кожного з них окремо й буджу, термошу їх.

Але вони мовчать.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Я стаю товкти головою об замерзлу землю.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Серед грохоту, гомону, реву і клекотіння природи щось несамовитно зареготалося в безодні, і на хвилю все стало притихати.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нагло чую голос наче з-під залізного віка домовини:

— Всі — прокляті.

Сабо.

Я глянув на нього.

Його наскрізь посиніле обличчя і його широко отворені очі й уста остають нерухомі і вперлися в мене, як якесь невимовне страхіття і проклін усього буття.

Поражений, розтрощений, я дивлюся на нього і здається мені, що моя слаба кров застигає мені в жилах.

Силкуюся відірвати свої очі від цього марева.

Даремно.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Втім мені ввижається, що уста мерця ще більше відчиняються, ще жахливіше перекривлюються.

Чую якийсь несамовитий регіт і могильний голос, який усе вбиває:

— Ти ще живеш?.. страждаєш?..

Безбільність... супокій... от і все...

Зроби кінець... кінець...

І в рокотінні громів і в погоні хмар, у далекім виттю вовків чую безупинно одне слово:

— Кінець... кінець... кінець...

З крайнім зусиллям відкриваю очі від Саба.

Обертаю кріс, прикладаю кінець дула до свого горла та кладу замерзлий палець на язичок.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз наче не з цього світу озивається слабий, сонно-мрійний голос Штранцінгера:

— Далеко... там... сонце...

Кріс випадає мені з рук.

Я гляджу на очі Штранцінгера.