Осип Турянський - Поза межами болю

Мов крізь імлу ввижається мені: лід... якісь зимні руки... вода... я в воді...

Це сон...

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Якийсь голос кличе..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Чую рідне слово:

— Друже... химерний козарлюга... поважився... купіль... голий... зимно... пізнаєш мене?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Українське слово поволі приводить мене щораз більше до притомності.

Пізнаю свого товариша неволі Василя Романишина.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Він розказує:

— Знаєш: я впав хворий позаду.

На щастя, їхали на конях сербські лікарі з полоненими австрійськими лікарями й посадили мене на коня.

Край дороги бачимо шестеро людських тіней, які сидять похилені довкола огнища й напівприсипані снігом.

Зі зловіщим почуттям я приблизився до них і пізнав тебе.

Зліз із коня, подивився ближче і зі страху мало не впав.

На щастя, твоє серце якимось невияснимим чудом іще билося.

Сейчас я закликав усіх лікарів, і ми відтирали тебе снігом і рятували різними ліками, та все-таки ти далі був непритомний.

Ми зважилися на крайню спробу врятувати тебе і привезли тебе до того потока.

Тепер іще тільки трошки витримай у воді і, богу дякувати, будеш здоров.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Де мої товариші?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Остались на горі й сидять довкола огнища.

— Огонь горить?

— Ні, погас.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Вони мертві?

— Не думай тепер про них...

Важке мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— Де вони... обоє?..

— Вони живуть і ждуть тебе.

Довге мовчання.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Нараз із моїх очей продерлися дві великі, важкі сльози, гарячі, наче кров.

І покотились по знуждованім обличчі, мов два камені по висохлій, бурею битій, громами розритій землі.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

І тихо щезли під ледом.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ельба, 1917

ПРИМІТКИ:

1 — Мункач — Мукачеве.