Ірена Ігорівна Карпа - Фройд би плакав

багряних рис буддійських монахів, мелодії кінця сімдесятих, що їх тут колись награли смішнючі гіппі на своїх розладнаних гітарах, димок гашишевих самокруток, готових до продажу в будь-який час, будь-кому і будь-ким, брязкіт антикварних тибетських срібних прикрас, що віддаються тут майже за безцінь, блиск лез знаменитих непальських клинків, котрі у тебе відбирають на митниці в аеропорту, навіть якщо ти вигравіював там ім'я ліпшого друга, котрому і збирався подарувати клинок, митник не побридиться занести цей експонат до своєї приватної колекції, щоби й онуки змогли пишатися трофеєм свого діда… Атмосфера Катманду знала майже все: зраду і смерть королівської родини, тепло тибетських вареників-момо, верески американських туристок і підошви альпіністів, що збираються на Анапурну. Не знала вона до цього часу хіба що Марли Фріксен. Але це вдалося швидко виправити.

Катманду можна і треба було би назвати східним Амстердамом Східноазійським Амстером.

– Ненавиджу цю тупорилу споживацьку моду називати міста «Східна Венеція», «Північний Париж», сраківська дошка… Марла давала відпір своїм же власним аналогіям. Просто ніяк не могла позбутися відчуття, що десь неподалік – холодне море, настільки темні дерев'яно-цегляні будівлі Катманду скидалися на колопортові райони того ж Амстера чи Порту.

– Так, інколи таки пахне Португалією, – визнав Х'ялмар. Ці подібності до двох дуже і дуже позитивних, розслаблених, пофігістичних і просто психічно здорових європейських міст свідчили виключно на користь Катманду. Воно ніби увібрало в себе все найліпше з Європи (з одного з найліпших, нецинічних її часів – розквіту гіпарства і пошуку нового в новому), не втративши при цьому свого обличчя. Тепер воно відбивалося у люстрі Марлиних беньок:

– Диви-диви, який чувак. Боб Марлі би заздрив. Азія в дредах і растаманському береті – кльово… А ну чи не запропонує нам купити гашику…

– Марло, наркотики зазвичай продають найнепримітніші перехожі. До того ж, ти ще той свій скарб, куплений у любка-дереша з Агри, не використала на славу батьківщині.

– Угу – погодилася Марла й скромно не повелася на десяток ввічливих пропозицій щодо гашишу («Спешал прайс фор ю, май френд!»), кокаїну, екстазі, грибочків та іншого розмаїття психотропної провізії.

– Це вже просто немодно, – резюмувала вона.

– І зовсім некорисно… – Х'ялмар обережно скосив на неї очі, натякаючи на результати нещодавньої дегустації «спешл лассі».

– Пішов до дупи, моралізатор. Краще би тоді мені руку простягнув… – здається, Марла не сказала цього вголос, їй просто стало бридко на згадку про свою наркотичну істерику. Коли злишся на себе, інші дратують більше, ніж завжди. Тому вона швидко перескочила на інше:

– Кажуть, тут є гаряче джерело?

– Ага, і японський ресторанчик вкупі з ним.

– То типу гаряча вода по трубах подається? Ги-ги, блін, Японія.

– Ні, там все по-чесному… – і Х'ялмар заходився розповідати про свої купелі у справжніх hot-spring-ax [43] Країни Сонця, що Лізе на Небо, там, де суші коштує дорожче, ніж будь-де в світі, а на першу філіжанку сспресо ти витрачаєш половину всіх своїх дорожніх заощаджень.

– Прекрасна країна… – зітхнула Марла. Потай вона мріяла стати страшенно багатою і знаменитою (коротше, достойною Х'ялмара) і запропонувати йому руку і серце. А потім, якщо погодиться, поставити його перед вибором країни для весільної подорожі (справа нелегка, бо в усіх земних раях вони вже встигли потоптати ряст): ЯПОНІЯ чи АНТАРКТИДА. Для поїздки в другу треба було лише приєднатися до аргентинських військово-морських сил – і справу зроблено. Все дешево й сердито: ати-бати, ми солдати. Бо туристична подорож із комфортом і в'язаним мереживом на капюшоні захисної куртки коштувала десять тисяч доларів. Це ж іще сімнадцять докласти і можна підійматися на Еверест. Зрештою, яка їй буде тоді вже різниця – вона ж БУДЕ багатою й знаменитою. Це Х'ялмар хай вирішує.

Він же взагалі інституту шлюбу не визнавав навіть жартома, однак обіцявся Марлі бути з нею «довго-довго». Оте невизначене «довго-довго» її і насторожувало. Передусім своєю правдивістю. Марла, щоразу даючи обіцянки вічного кохання своїм колишнім коханим, безсовісно брехала (що й так зрозуміло зі статусу їхньої колишньості). Брехала і сама свято вірила у свою брехню, не допускаючи й думки про закономірну руйнацію романтичної ідилії за якихось максимум три місяці. (Як для гормону кохання, що взагалі щезає з крові за два тижні, три місяці – вже вік пристойної цивілізації, не кажучи про півроку (ого…), рік (ой!) чи два (аааааааааааа!!!! Мамаааааааааа!!!!!) Тож тут, коли людина – кохана й закохана – виявляла приклад буття реалістом, хай і з оптимістичними наворотами, Марлу накривала паніка. Вона настільки встигла звикнути до всіх цих рожевих шмарків з ліловими стразами, до всіх цих звірянь, зпевнень, зітхань, стогонів та іншої кохацької атрибутики, що відсутність її і розстановка шмоток по своїх місцях, як мінімум, ламала засади архітектоніки її, Марлиного, світу.

Тепер, їдучи на орендованому за 10 баксів ровері у напрямку Дурбар-скверу, вона про це не думала. Думала, власне, про те як би їй не всадитися з ровера, не наїхати на перехожого чи не зіткнутися з велорикшею. Машин, на щастя, сьогодні не було – Катманду страйкував, домагаючись республіки. Демонстрація про, ходила десь поблизу королівського палацу – єдиної споруди, що не вписувалася в архітектурну картину міста своєю бозна-звідки взятою совковістю.

– Брат заводу «Імпульс» у Черкасах, – підтвердила Марла, – точно тобі кажу.

Отже, реверсивний рух каміння «демонстранти-нац. гвардія+поліція» сьогодні відбувався там. А вулицями старого міста поволі сновигали торговці овочами з кошиками на плечах (саме сновигали, а не продавали свої овочі – солідарність трудящих забороняла робити це під час всезагального страйку), флегматично їздили рикші й повагом крокували монахи в пурпурових ризах, перебираючи в руках свої вервечки. Можливо, монахи прямували в бік Мавпячого Храму, що височів на горі, відбиваючи біло-золотими стінами сонячне проміння. Марла із Х'ялмаром, оминувши Дурбар, скерували свої ровери якраз туди.

Дорогою їх нагло спинили двоє мандрівних святих, як їх тут називали. Зодягнені два бородані з надміру веселими очима були в жовті плащі (чи то пак, тканину), білі штани і в'єтнамки (так, дискримінуючи інші частини Азії, називали цей вид взуття у Марлиній країні). Лоби старців було розмальовано червоно-білими фарбами – червоний прямокутник, із трьох боків обрамлений білою каймою, що внизу мала невеличкий відросток, який виводився на перенісся. Марлі цей білий знак не нагадав чомусь тризуб, як мав би нагадати кожному порядному українцеві, схильному до теорії Каниґіна [44], а скинувся скоріше на менору, хоча ні третім зубом, ані додатковими п'ятьма свічами на голові у старців це пахло. А пахло квітами. Відрами і