Роман Іванович Іваничук - Манускрипт з вулиці Руської

увійшов Юрій Рогатинець і ректор школи Іван Борецький. Потій скосив поглядом, він упізнав братського сеньйора, потім глянув на єпископа; Балабан примружив очі, наче й не замітив пришельців, і проказав:

— Говоріть, говоріть... Я їх не кликав, та вони, певне, як і ви, стривожилися недобрим чуттям... Невже я нині помру?

— На все воля господа, — продовжував Потій, не звертаючи уваги на братчиків, проте голос його став різкішим. — Підпишіть акт унії, отче. Зробіть богоугодне діло, і я, розгрішаючи вас, зніму анафему, митрополитом Рогозою утверджену.

— А я не прийняв тієї анафеми, — відказав Балабан, — я правив своєю єпархією, ви ж знаєте. У нас мир з братством, просвітив господь наші голови й лють уйняв. Вони визнали мене екзархом, я ж більше не заважаю їм, бо часу на те не маю... Усі свої останні сили віддав справі книгопечатания і щасливий єсьм, що уздрів іще мої дітища, які віддаю православній церкві — «Служебник» стрятинський і «Учительное євангеліє» крилоське... А яким правом ви, превелебний, можете зняти з мене ту анафему? Я знаю, що Рогоза упокоївся, невже вам віддали митрополичий жезл?

— Саме так, отче, — жоден м'яз не здригнувся на холодному обличчі Потія, — іменем його милості короля.

Балабан підвівся, сперся на подушку ліктями, в й'ого великих очах промайнула тінь болю й заздрості, він глипнув на братчиків, вони кивнули головами — дізнались про це скоріше від єпископа.

— Що ж, — сказав по хвилі Гедеон, — не підвладний королеві, а вам і паче, патріарший екзарх... Хвалити бога, минув біль у моїй утробі, почув я сіє в цю мить. Видно, ще на цьому світі потрібний єсьм. — Біле й зморщене, мов пожмаканий папір, лице єпископа порожевіло, він сів, опустивши долу ноги; братчики помітили в його погляді зблиск тої злості й упертості, з якою мали стільки клопотів, він злобно посміхнувся й мовив до Потія: — Не маю ще права вмирати, ваша превелебність, бо поки найдеться наступник, ви наробите багато лиха... Панове, — звернувся Балабан до братчиків, — а може, ви таки погодитесь, щоб єпископом після мене став ігумен Унівського монастиря Ісайя Балабан, мій племінник? . Рогатинець з Борецьким переглянулися і, опустивши голови, мовили разом:

— Не згодні, владико...

Гедеон опустив голову на подушку й зімкнув очі, скрушно й винувато зітхнули братчики, єпископ посміхнувся.

— Бачите, не хочуть іншого Балабана, крім мене. То мушу ще жити... Щоб церков православну у Львові держати, а київська, дасть бог, сама втримається, і сокрушаюсь я над вашою долею, превелебний, аще гнатимуть вас звідти розгами, яко блудницю вавілонську...

Кам'яне обличчя Потія побагровіло, він випростався і, звівши руки, заволав:

— Напоминаю, напоминаю вас, заблудших овець... — від люті він затинався, — же у Львові київські митрополити завше зверхність мали! Був я тої надії, жесьте мені, яко пастирю своєму, повинність оддасте, а если не хочете до правди божої приступити, я меча Христового, мені поданого, добуду і соборну сію церков святого Георгія в посідання однині беру!

— Не кваптеся, пане Потію, — мовив спокійно Рогатинець. — Вигляньте лише у вікно. Он сад монастирський, .много там дерев, а ще більше православного люду, і деякі з киями суть. То радили б вам як можна прудкіше піти із святої гори, бо гвалт може ся учинити, і ми за ваш живот поруки не даємо...

Потій кинувся до вікна. У садку і на подвір'ї хиталося море голів. Він просичав:

— Ви згорділи, гвалтом бороните мені входу до церкви?! То я ще раз напоминаю: если нині не пришлете до мене своїх людей з мирним словом, то повернуся я сюди після великодня, і не майте тоді нам за зле, коли до меча духовного і до права вдатися змусимо, а тоді пізнаєте, яка то небезпечна річ владі божій противитися!

— Йдіть, Потію, — відчинив двері Рогатинець. — Я проведу вас до фаетона, щоб безпечні були-сьте, та веліть добре тримати коней, бо вельми крута гора, а наш люд голосний — наполохати може... І хай ніколи більш не ступає ваша нога сюди, а ваш здрайський язик не псує повітря на цьому святому місці. Йдіть, Потію!

Зіщулений митрополит вийшов з покою, за ним подався Рогатинець. Коли вийшли на подвір'я, він змахнув рукою до мовчазного натовпу:

— Розходьтеся по домах! Його превелебність хоче покинути нас!

Потій боязко ступав подвір'ям, перед ним розступалися міщани, вийшов на вулицю й поквапився до фаетона, тоді заступив йому дорогу Пилип Дратва, схопив обома руками за поли ряси:

— Паскудо! Шило й дратву ми полишили, але шевські ножі ще маємо!

Рогатинець прискочив до корячкуватого чоловіка, який термосив за оборки Потія, і відштовхнув його в юрбу. Митрополит ускочив до фаетона, рвонули коні, і тоді натовп злорадно зареготав.

Юрій повернувся до єпископського покою блідий, стривожений. Йому згадалися застережливі слова з «Апокрисиса» Христофора Філалета: «Через унію сію вибухне полум'я домової війни...» Тільки що бачив зблиск кривавої ребелії, і стало Юрієві страшно: хіба для того закладалися фундаменти шкіл і церков, друкувалися книги, росли бібліотеки, дозрівало нове просвічене науками покоління — щоб усе те разом згоріло у вогні й скупалося в крові?

До Балабана долинув зловісний крик юрби, він прошепотів:

— Краще вмерти, ніж побачити те, до чого ви своїм посполитим умом доведете народ і церкву. Чи ж то погано жилося нашому люду тоді, коли він мирно молився і ще не знав розбрату?

— Кайтеся, отче, бо ви перші той розбрат посіяли, — мовив Іван Борецький. — А тепер ми всі пожинатимемо його плоди. За люд же не вболівайте. Від прозрілого краще прийме молитву господь, ніж від темного, знає-бо прозрілий, чого просить.

— Ох, ох, — простогнав Балабан. — 3 чим ви проти них ідете? З Євангелієм? Католики теж його мають... Ми глаголимо до них стихотворами древніх євангелістів і апостолів, которі більше тисячі років тому глаголили, а вони б'ють нас вишуканим словом учених любомудрів. Не має ж бо православна церква своїх речників, не має!

Рогатннець підійшов до єпископського ложа і проказав, упершись поглядом у старця:

— Не каркайте, мов зловісний ворон, отче. Будуть речники. Іван Вишенський іде до нас з Афона.

Він зайшов і став посеред братської ізби, а братчиків набилося густо, бо знали, що нині з Карпат, від Иова Княгиницького із Маркової пустині, прибуде мніх Іван Вишенський, який з висоти Афонської гори гласив світові божу істину