Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

Він спустився нижче. Небо, матове від зірок, світилося рівно і тьмяно.

— Гей! — знову покликав Розвіяр.

Важке дихання.

Обережно ступаючи, Розвіяр зійшов униз іще на кілька кроків. Чагарник, сухий і колючий, ряснів квітами, а в самісінькій глибині його, прив’язаний за руки, був розтягнутий звіруїн. Людська шкіра лисніла від крові, стовбурчився зашкарублий смух, а на грудях та обличчі — Розвіяра струснуло від жаху й огиди — роїлися, повзали, перебираючи крилами, ненажерливі кровники.

— Гей! — закричав Розвіяр на весь голос.

Хмара метеликів злетіла — утім, невисоко. На Розвіяра поглянули круглі, каламутні, божевільні очі; звіруїн був живий.

«…Якщо вмирає вершник у бою, або на полюванні, слідом за ним має померти його брат… За зраду і страшне злочинство нагори вважають відмову чотириногого раба від добровільної смерті. Дух його брата не має спокою в загробній країні трав, він зостається пішим і приниженим, і, щоб допомогти йому знов стати вершником, непокірного раба страчують особливим чином: так або так виливаючи з нього кров, повільно, по краплині…»

Розвіяр провів руками по поясу, де мали висіти клинки. Нічого не знайшов. Закрутився, видивляючись каміння на землі. При тьмавому світлі зірок насилу знайшов уламок з гострим зазубреним краєм. Сунувся в кущі; метелики-кровники, виявляється, покидали червоні квіти, коли поряд була хоч крапля свіжої крові. Усі Розвіярові подряпини, старі й нові, поріз на шиї, ранки від колючок — усе нараз закровоточило, і метелики, розгорнувши хоботки, зібралися на бенкет.

Вони лоскотали й пощипували шкіру, часом кусали доволі болюче. Розвіяр, не зважаючи на кровників, перерізав — точніше, перетирав — мотуззя, що розтягало в боки звіруїнові руки, утримуючи його на колючих вітах, наче птицю на сковорідці. Потім перерізав пута на лапах, скручених попарно: права передня з лівою задньою і навпаки. Метелики хмарою знялись над чагарем, коли тіло звіруїна важко осіло на землю. Він іще йшов, коли Розвіяр тягнув його з чагарника, але за десять кроків упав і більше не зміг підвестись.

При зоряному світлі смагляве обличчя напівлюдини здавалося сірим, а губи — майже чорними. Він був знекровлений, і кров із рани на плечі продовжувала цебеніти.

Розвіяр відшукав і підняв рештки полотняної сорочки. Порвав на бинти, затягнув рану.

— Уставай. Легка дорога — вниз. Ходімо.

— Я хочу пити, — ледь чутно попросив звіруїн.

— Унизу вода. А в мене немає з собою.

Звіруїн похитав головою. Метелики все ще кружляли над ним, Розвіяр відганяв їх рукою.

— Я не дійду.

— Тоді здихай, — сказав Розвіяр розлютившись. — Бувай, я пішов.

Він кинув звіруїна і пройшов декілька кроків униз по схилу. Коли повернувся — той намагався звестися, спираючись лапами в камінь, випустивши кігті. Лапи помітно дрижали.

Розвіяр мовчки підставив плече. Звіруїн був важкий, як разом дві людини. Півшляху він тримався, перебирав лапами, раз у раз оступаючись. Тоді знепритомнів, і Розвіяр дарма кричав на нього й лаявся — напівлюдина не чула. Крізь розтулений рот блищали зуби, закотилися очі, звірине тіло, вкрите смухом, усе корчилось.

Розвіяр підліз під його передні лапи, став навкарачки і взяв важелезне тіло собі на плечі. Був день, коли він їздив на звіруїнові верхи — тепер тягнув на собі. Голова звіруїна безпомічно похилилася, задні лапи волочилися по землі, по схилу, що загрожував зсунутися. Скочувались дрібні камінці та більші камені, але вже долинав усе гучніший шум води. Від звіруїна пахло кров’ю; чорні метелики довго кружляли над ним, потім відстали.

Розвіяр вийшов на рівне місце й зрозумів, що сили його вичерпались. Він залишив звіруїна, сходив до потоку й набрав води в половинки яєчної шкаралупи (від дня, коли він смажив яйця ляскуна, збереглись ці дві «чашки», тонкі й міцні). Повернувся з водою, підняв звіруїна за плечі, підніс шкаралупу до губ. Вода спершу пролилася, але потім напівлюдина почала пити, похлинаючись, і прийшла до тями.

— За два кроки, — сказав йому Розвіяр. — Водичка.

Звіруїн поповз на животі, скригаючи кігтями по камінню. Він повз, незграбно загрібаючи лапами, допомагаючи собі руками. Це було моторошне видовище. Розвіяр ковтнув клубок.

Звіруїн доповз до води й упав у неї лицем. Довго пив, вода стікала по його жовто-сірому обличчю, рудувате волосся потемніло й прилипло до щік. Пов’язка на плечі намокла.

Над східними горами здіймалося сонце.

* * *

«Як ліки, що зупиняють кровотечу, вони вживають жовтий трилисник — рослину не надто й рідкісну, але й не так щоб звичну в горах, на сонячних схилах, де майже не буває тіні. Листя трилисників схоже на пташині лапи з кігтями на скрючених пальцях. Квіти, як випливає з назви, жовті, дрібні, ростуть мітелочками. Нагори лікують рани відваром із цих квітів і мають успіх у лікуванні: мало хто з двоногих і чотириногих помирає від ран, частіше — в бою…»

* * *

Увечері Розвіяр загасив багаття. Сухі гілки чагарника майже не диміли, і вдень можна було ризикнути, але світло вночі в горах буде видно далеко. А Розвіяр не хотів, щоб на цей вогник нагодилися вершники.

Звіруїн лежав на замшілій долівці маленької, з широким входом печери. Пов’язка, просочена відваром, стягувала його плече. Він проспав увесь день і тільки навзаході розплющив очі.

— Будеш рибу? — спитав його Розвіяр. — Печену?

Звіруїн опустив повіки, ніби кивнув. Піднявся на лікті, притулився плечем до стіни, став їсти, спершу над силу, потім усе жадливіше. Розвіяр вийшов із печери й усівся на камінь на вершині гори.

Минуло трохи більше доби відтоді, як звіруїн його відпустив. Трохи менше доби тому Розвіяр знайшов свого ворога в чагарнику, обліпленого кровниками. Імперський кордон не наблизився ні на крок, а Розвіяр чомусь був певен, що звіруїни повернуться — забрати мертве тіло. А що вони зроблять, коли знайдуть перерізані вірьовки? Підуть по сліду; слід чіткий, він веде до потоку, і відшукати на березі печеру — справа кількох хвилин…

Він спустився до води й наповнив яєчну шкаралупу. Приніс у печеру. Звіруїн випив усе до краплини й подякував кивком.

— От що, — сказав Розвіяр. — Треба забиратись.

Звіруїн сидів, склавши лапи, притулившись плечем до скелі. Усе його обличчя було в засохлих подряпинах, і всі плечі в ранках і порізах від колючих кущів. Скошлана шерсть стояла дибом.

— Можеш іти? Тоді ходімо. Коли ні, я лишу тобі води. Можливо, не знайдуть.

Звіруїн мовчав.

— Вони будуть шукати, — сказав Розвіяр. — Напевно, в тебе вбили брата, а ти не захотів поділити з ним могилу. Напевно, вони дуже злі на тебе…

Звіруїн підвів голову. Пацьорки волосся спадали на лоб, майже закриваючи очі.

— Це ти… убив мого брата, — сказав він дуже тихо. — Твоя