Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Я тебе впізнав, — сказав звіруїн. — А ти мене впізнаєш?

— Ні, — зізнався Розвіяр і примружився. — Я тебе не бачу.

Чотириногий повагався, потім боком відступив убік, випускаючи сонце з-за спини, але не віднімаючи вістря від шиї полоненого. Розвіяр кліпнув; звіруїн був смаглявий, його рудувате витке волосся злиплось пацьорками, над верхньою губою темніла вузька смужка. Це було змучене людське обличчя, Розвіяр був певен, що бачив його раніше, але тільки за декілька довгих митей згадав, де вони здибувались. До горла цього молодого звіруїна він сам притискав клинок, сам захопив — а потім відпустив.

— Ти вижив, — сказав Розвіяр. І подумавши, додав: — Шкода.

Звіруїн стис і без того тонкі губи:

— Звісно, для тебе — дуже шкода. Треба було добивати, невдахо.

— «Вони не мстяться смертю за смерть і не нагороджують за спасіння життя, — сказав Розвіяр, насилу ворушачи сухими губами. — Уважається, що життя взагалі не може належати людській істоті — його позичають у богів і потім повертають…»

Перегорнулася сторінка уявної книги — і зникла. Зап’ястя, скручені мотузкою, боліли. Звіруїн мовчав, спантеличений.

— Чого ти муляєшся? — гостро спитав Розвіяр. — Може, тобі не хочеться вбивати того, хто тебе пощадив? Чи… ти не сам тут?

Цього він боявся понад усе — звіруїн із вершником, або загін звіруїнів. Тоді надії нема зовсім.

— Не надійся, — озвалася напівлюдина. — Я кину тебе тут зв’язаного, і ти сам здохнеш.

Він сам, подумав Розвіяр. Язик зробився легким, занадто гнучким, і Розвіяр сказав не подумавши:

— А от цього не роби. Інакше богиня Воф, або кому ти там присвячений, підвісить тебе в посмертному царстві за твій тонкий хвіст.

Звіруїн ударив його важкою лапою по обличчю. В останню мить, очевидячки, забрав пазурі — голова Розвіяра хитнулась, але шкіра лишилася ціла.

— Гай-гай, — Розвіяр облизнув сухі губи. — Образився. Гаразд. Домовимось. Я відпустив тебе, ти відпустиш мене. Тут поряд кордон Імперії. Я піду й ніколи не повернусь.

Звіруїн мовчав. Його пазурі нервово шкребли по каменю.

— Послухай, не бреши собі. Ти вже мене пощадив. Міг би зарізати сонного.

Звіруїн дихав — дивно, ніби на два голоси. У нього здіймалися покриті хутром боки — але ребра, обтягнуті вицвілою полотняною сорочкою, теж піднімались і спадали в такт диханню.

— Забирай собі мої клинки. Я обійдусь. Я беззбройний. Просто переріж мотузки і йди собі. — Розвіяр відчував, як усе більше хвилюється, і нічого не міг удіяти.

— Хто ти такий? — спитав звіруїн.

— Гекса-напівкровка. Колишній раб. Колишній вартівник.

— Раб?!

— Так. Колись я переписував книжки для хазяїна, потім став ламати каміння, носити мішки, крутити коловорот для хазяїна… Потім мене взяли у варту.

— Раба? Не бреши!

— Я не брешу! — Розвіяр говорив усе гучніше в міру того, як лезо щільніше притискалося до шкіри. По шиї тонкою цівкою потекла кров — зараз вона хлюсне фонтаном.

— Хазяїн замку довіряв тобі своїх вогняних тварюк. Рабу?

— Ти мені набрид. — Розвіяр змусив себе розслабити напружені м’язи шиї. — Не віриш — навіщо розпитувати? Добивай уже, і будемо вважати, що ти мені віддячив.

У звіруїна смикнулися губи. Лютий, з шаленими очима, він підняв меч над простертим на землі Розвіяром, опустив, різонув по вірьовці на зап’ястях — і зникнув, тільки каміння здригнулося під широкими лапами. За хвилину Розвіяр побачив його силует на тлі заходу сонця — звіруїн у повній самотності віддалявся на захід, углиб гірської країни.

Розвіяр поглянув на свої руки. Зап’ястя не встигли розпухнути, лишився тільки слід від мотузок і подряпина від квапливого клинка. Неглибока подряпина; Розвіяр задумливо злизнув краплю крові. Життя чарівне. Раб ти чи пан — життя прекрасне. Усе буде добре, до Імперії — декілька кроків, Розвіяр молодий і сильний, він виживе…

У цю мить звіруїн знову вискочив на гребінь пагорба, фігура його чітко окреслювалась на тлі призахідного неба. Напівлюдина бігла так швидко, як тільки могла. Це було надзвичайне за красою видовище — гнучке чотириноге тіло, розпростане в довгих стрибках, неначе в леті над землею. Людський торс, трохи відкинутий назад, схожий на носову фігуру корабля. У руці поблискував клинок — Розвіярів довгий меч…

За мить на той же пагорб вирвався загін звіруїнів — чотири вершники на напівлюдях. Вони теж неслись учвал, плавно й граційно, й потужно. Вершник, який скакав попереду, підняв лук. Звіруїн із мечем зникнув із поля зору, опустився за гребінь, вершники вистрілили — троє ураз, четвертий трохи перегодом. І не збавляючи бігу, проскакали навздогін — за гребінь…

Розвіяр сховався серед каміння. Ноги його все ще були зв’язані, в укритті він подер мотузку гострими краями розколотих каменів і таки вивільнився. Сидів у норі, мов ляскун, такий самий беззбройний, і чекав, прислухаючись до шуму потоку.

І він дочекався. Загін звіруїнів промчав назад по гребеню скелі — поночі нелегко було зрахувати далекі силуети, але Розвіяр був певен, що їх і досі вісім — на кожній напівлюдині-рабові сидів його брат, вершник.

* * *

Поки ще світився західний край неба, Розвіяр ішов швидко. Потім довелося збавити ходу: схил, по якому він здирався, загрожував зсунутись, а в Розвіяра не було чотирьох широких лап, щоб злегка перестрибувати з каменя на камінь. Коли він вийшов на гребінь пагорба, була вже ніч, зоряна і прохолодна.

Звіруїни не лишили сліду на кам’янистій стежці. Облизуючи губи, Розвіяр пішов по гребеню, повторюючи західну путь свого знайомця. Він ішов і лаяв себе: продовжуючи йти вздовж річища, він досягнув би кордону Імперії уже завтра вранці. Що змушує його ризикувати, бродити в землях, де шастають звіруїни? Що він сподівається знайти?

Він був майже певен, що його чотириногий знайомець мертвий. Чому його вбили одноплемінці, за що — труп не розповість. І все ж таки Розвіяр ішов, спускаючись тепер із гребеня, і при світлі зірок побачив криваву доріжку на каменях.

Тут напівлюдину поранили. Не дуже тяжко, судячи з того, як далеко він устиг після цього пробігти; а тут його здається, наздогнали.

Розвіяр зупинився.

Над горами панувало безвітря. Нижче, біля води, басовито співали й охали ляскуни. Шелестіло колюче гілля чагарника. Відкривалися нічні квіти, червоні, ніби запалені зсередини, і до них прилітали метелики-кровники — важкі, чорні, із фіолетовим візерунком на крилах.

На дорозі, що круто забирала вниз, валялось лахміття скривавленої полотняної сорочки. І більше не було нічого.

— Гей, — покликав Розвіяр і злякався звуку власного голосу.

Тиша. Басовите гудіння; кровників було дуже багато. Вони зліталися, здається, з усіх гір — до густого чагарника нижче за схилом, під дорогою.

— З’їли вони його, чи що? — пошепки спитав себе Розвіяр. — Чи він утік?

Заворушились кущі. До Розвіяра долетів ледь чутний звук — чи то