Марина та Сергій Дяченко - Мідний король

— Але ж… це було давно, — безпорадно сказав Розвіяр і опустився на камінь.

— Так. Понад рік. Я пішов… став жити в клані Зими, у них… вони мене прийняли. Жінки не родили дітей… У клані було мало молодих… А під час штурму мене побачили… що брат мій ходить пішки на посмертній рівнині… а вони ж гадали, що я давно вмер разом із ним. Вони прокляли мене… Клан Зими зрікся мене. А вони вистежили.

Зовсім стемніло. Світло зірок ледве прозирало в печеру.

— Треба іти, — сказав Розвіяр.

Звіруїн важко задихав. Ривком піднявся. Звівся на лапи. Захитався.

— Ходімо, — прошепотів ледь чутно.

* * *

Дорога тепер відчутно йшла вниз, але подорожники плелися дуже повільно. Непростимо повільно; Розвіяр, замружившись, бачив карту, бачив дрібненьку крапку — себе, і рисочку — звіруїна. Вони майже не рухались. Влипли.

— Слухай. Ми далеко відійшли від того місця. Сховаймо тебе десь, і ти відпочинеш іще день. Тебе не знайдуть. Я залишу води.

Звіруїн так знемігся, що не став заперечувати. Рана його стікала кров’ю. Коли Розвіяр знайшов лужок, прикритий з трьох боків двома каменями й чагарником, він ліг на траву і враз задрімав.

Розвіяр приніс води й поставив поряд. Звіруїн спав, лежачи на боці. Шкура його підсохла, і серед свіжих подряпин білів старий шрам. Розвіяр і раніше помічав його; на другому боці був такий самий. Вершники носили на чоботах шпори.

Він вийшов на берег і скорою ступою пустився вздовж потоку. Наближався світанок, і наближався кордон. Уздовж берега чи то співали, чи то охали ляскуни.

Понад рік у звіруїнів не родяться діти. На що сподівались нагори, коли вели мага руйнувати замок? Що з гибіллю володаря дія прокляття припиниться? Але ж прокляття наклав Ранок-Без-Похибки, і труп його віднесло водою разом із бірюзовим перснем на пальці…

Яким пеклом треба було дихати на одноплемінців, щоб мститись на них так страшно? Плем’я, позбавлене дітей, умирало б довго, старішало, божеволіло… Так воно й буде, коли прокляття ще при силі.

Розвіяр згадав зливу, що звалилася з чорного неба, і мага з піднятими вгору долонями. «Вони приповзуть на колінах», — казав володар і помилявся. Де тепер дівчина, яку Розвіяр звав Криламою? Що стало з сотником Браном, з інтендантом Шлопом? З Кривулею й іншими вартівниками, з усіма мешканцями замку? І що вони кажуть про Розвіяра?

Він ішов спотикаючись, і всюди йому ввижались метелики-кровники. Звіруїн, у якого він убив брата, однаково був приречений — іще тоді. Він прожив довше за відпущений час. Що з того, що він молодший від Розвіяра; на цій землі такі закони. На цій проклятій землі.

Погасли зірки, і небо на сході зробилося сірим. Розвіяр ішов усе повільніше; Ранок-Без-Похибки був жорстокою людиною, точніше, жорстокою напівлюдиною. Але хіба він був хоч на волосинку зліший, аніж плем’я звіруїнів зі своїми звичаями?

Якби тоді, давним-давно, Розвіяр виконав наказ володаря і повелів вогнянці вбити полоненого, а тіло скинув у бурхливу воду… що тоді було б? Мабуть, пригадував би ночами, як летить у потік понівечене тіло… А тепер пригадуватиме цих клятих кровників, що п’ють червону вологу з відкритих ран.

Чи ні? Хіба мало він бачив за свого віку, щоб прокидатись ночами через одного-єдиного звіруїна?

З-за обрію знялись три крапки — завеликі як на птахів, зашвидкі як на зірки. Він упав на землю й забрався в щілину між каменями; три верхові крилами пройшли на великій висоті. На щастя, вони не виглядали нічого й не шукали. Вони йшли в глибину країни звіруїнів — імовірно, затим, щоб дізнатись про долю імперського мага.

* * *

Напівлюдина лежала, спираючись на ліву руку, піднявши в правій камінь для удару. Розвіяр кинувся вбік, сховався за кущем.

— А, — сказав звіруїн.

Випустив камінь. Важко дихаючи, обіперся на долоні. Трава на лужку прив’яла, зім’ята важким тілом. Шкаралупа з-під води була порожня.

Розвіяр, повагавшись, вийшов на відкрите місце.

— Я думав, це вони, — сказав звіруїн пошепки. — Думав, ти не повернешся.

Він мав трохи кращий вигляд, ніж учора — принаймні, порізи й подряпини затягнулись, пов’язка прилипла до рани, і свіжої крові на ній не було видно.

— Бачив? — Розвіяр показав пальцем у небо.

— Бачив, — звіруїн облизнув пересохлі губи. — Я можу йти. Ходімо.

— Серед білого дня?

Звіруїн захитав кудлатою головою, зімкнув долоні, весь аж напружився, бажаючи переконати:

— Треба йти. Я відчуваю, вони зовсім близько. Вони не стануть дожидати вечора… Чому ти повернувся?

Розвіяр усівся на камені, подалі від звіруїна. Тепер, коли той трохи відлежався, у ньому почувалась трохи віджила міць. Такий простягне лапу бавлячись — і збирай потім кості.

Чому повернувся… Та здуру, коли чесно. Наляканий вершниками на криламах, він довго ховався в щілині між каменями, напружено дивився на схід і на захід, роздумував. Далі, у нижній течії річки, береги лежать гладенькі, мов яєчна шкаралупа, і тільки де-де з кам’янистої землі пробиваються ріденькі кущики. Людина, що намалювала карту, чудово вміла передавати характер місцевості; Розвіяр навчився розрізнювати на карті гори, горби, зарості, кам’янисті плато, і все це було на колишніх місцях, нікуди не ділося за проминулі роки.

Можливо, він побоявся далі йти за світу, по відкритій місцевості. А може, зрадила уява — набридло бачити за кожним каменем знекровлене жовте тіло, сухі очі, учеплені в землю руки… Він якось пощадив цього звіруїна і якось уже врятував. Цього досить, щоб мати бідолаху мало не своєю власністю.

— Мені теж треба відпочити, — сказав повільно. — Там далі нема де сховатись. Ходімо по рівному.

— Ходімо, — чотириногий кивнув. — По рівному легше іти. А ці, на птахах, не повернуться. Тепер їм буде не до нас.

* * *

Його двоногого брата звали Короткий-Танцюра, тому що він рубався, ніби танцював, і танець був завжди коротким. А чотириногого раба звали Місячний-До-Речі. І ніякого особливого смислу це ім’я не мало — просто старійшина, який видав юнакам імена в день посвячення, не любив Лукса за неуважність, лінощі й непокірливість. А може, навіть підозрював у юнакові схильність до зради; і, хай там як, старійшина, як виявилось, мав рацію: Місячний-До-Речі блискуче заплямував своє кумедне ім’я боягузтвом і зрадою.

— У чому боягузтво? — спитав Розвіяр. — Я подивився б на вашого старійшину, коли б нацькувати на нього вогнянку!

— Мої пращури йшли у вогонь з веселою піснею. А я не зумів навіть гідно померти.

— Я збираюся вижити, — сухо завважив Розвіяр. — Якщо ти дуже будеш жалкувати, що не вмер — краще іди своєю дорогою. Мені твої поховальні пісні