Ігор Бондар-Терещенко - У задзеркаллі 1910—1930-их років

відмовилися її набирати як контрреволюційну. Натомість згаданий декрет Ради народних комісарів, що скасовував усі діючі допіру закони Російської імперії, не лише був широко розповсюджений друком, але й донині фактично залишається чинним на території Росії.

Отже, знищивши право, більшовики, по суті, скасували імперію, чи пак державу. До речі, існують цілком формальні свідчення убивства більшовиками російської держави. Наприклад, залишався географічний простір, на якому до 25-го жовтня перебувала Росія, залишався народ, що ще недавно Росію населяв, але ні народ, ні територія самі по собі державою, зрозуміло, бути не можуть.

Свою власну державу більшовицькі вожді створювали заново, на порожнім «імперськім» місці, лише використовуючи підручний просторовий і людський матеріял. Тому зовсім не випадково, що і колишній прапор, і старий герб Росії були відразу відкинуті. На відміну від Тимчасового уряду, який ще намагався «гратися» із двоглавим орлом, відбираючи в нього скіпетр, державу, корону і провінційні герби або опускаючи долу (на візантійський штиб) крила, більшовики просто викинули цю «візантійську» спадщину на смітник історії.

Новий герб не мав жодних натяків на зв’язок із колишньою геральдичною символікою імперської Росії. «Простой рабочий молот / Упал па лунный серп. / Какие силы могут / Разрушить этот герб?», — риторично питала Н. Матвєєва. Справді, руйнувати будь-що було вже годі, оскільки держави з тисячолітньою історією більш не існувало. Точніше, вона розчинилася в Комуністичному Інтернаціоналі, ставши, на думку більшовиків, чудовим пляцдармом для світової соціялістичної революції.

Звичайно, не вся Росія скорилася цій нігілістичній волі. Опір більшовизму й активне, збройне, і пасивне протистояння продовжувалося багато років. «Якби в цей трагічний момент нашої історії не знайшлося серед Російського народу людей, готових повстати проти божевілля і злочинів радянської влади і принести свою кров і життя за Батьківщину, яка занепадає, це був би не народ, а гній для добрива безмежних полів Старого Континенту, приречений на колонізацію прибульців із Заходу і Сходу. На щастя, ми належимо до замученого, але великого російського народу», — писав у Парижі генерал Антон Денікін.

Антон Денікін

Там, куди приходили під час Громадянської війни 1917—1922-их років білі війська, відновлювався російський закон і порядок, діяли російські суди, адміністративні установи й державні влади, у тому числі, до речі, також державний Сенат, що засідав у Ялті до останніх днів білого Криму, себто до листопада 1921-го року. «Знищення більшовицької анархії і запровадження в країні правового порядку» (А. Денікін) незмінно ставилися на перше місце в списку задач білого руху. Колишня Росія ніби виникала там, звідки вдавалося вигнати більшовиків, і зникала відразу ж разом із приходом червоних військ. Коли ж поверталися більшовики, «батьківщина» знову ставала поняттям достоту «розірваним», чи пак «зруйновним».

Втім, попри те, що від середини 1930-их років комуністична система вже не руйнувала свою «батьківщину» цілеспрямовано, ця «батьківщина» руйнувалася сама. До 1950-их років ще діяла інерція сімейних моральних норм старого російського суспільства (теж далекого від ідеалу, особливо в останнє передреволюційне двадцятиліття), але не маючи в основі свідомого релігійного імператива, вона більш не відтворювалася в більшости нерелігійних родин. Звичку до сімейного укладу батьки не вміли передати дітям.

Крім того, руйнуванню родини у величезній мірі сприяли масові арешти, страти, висилки. У десятиліття ленінського і сталінського терору руйнувалися мільйони родин, побутові підвалини стали вкрай хиткими. Діти тисяч репресованих батьків відправлялися в дитячі будинки. Народжувати дітей за цих обставинах багато хто вважав за божевілля й безвідповідальність.

Іосиф Сталін із дочкою. 1935 рік

Що ж до інших, більш складних соціяльних форм колишнього імперського зразка на кшталт місцевого самоврядування, господарської громади, трудового колективу, то вони цілком були узяті під контроль комуністичної влади і зруйновані до кінця НЕПу. Нові ж економічні, соціяльні та політичні спільноти створювалися виключно зверху, бюрократично. Ці співтовариства були або мертві від народження, або використовувалися бюрократією для кращого контролю над суспільством.

«Новий світ» більшовики не побудували, але старий, звичайний людський, справді зруйнували «дощенту», намагаючись перетворити, і багато в чому перетворивши колишній державний лад імперії на «людський матеріял».

Частина 4

ОБРАЗ МІСТА В КУЛЬТУРІ 1920-ИХ РОКІВ

Джой-Пом-Дан

Рубіжне… знову путь… Володине… Кабанне…

нарешті Сватове, і крикнув потяг: «Стій!»

В. Сосюра

Загальне становище СРСР: революція доїхала до станції, вивантажується, і держава відбудовується.

Я. Бортник

…У 1934-му році столиця Української РСР перенеслася до Києва. Як це сталося? Принаймні не так стихійно, як 11-го березня 1918-го року, коли Радянський уряд переїхав з Петрограда в Москву, оскільки безпосередньою причиною переїзду послужив наступ у лютні 1918-го німецьких військ. Втім, якщо мова про суто технічні заходи, то досить буде згадати, що в обох випадках, і зокрема стосовно Харкова, цієї примарної «першої столиці», виїхало хіба що з півтора десятка більшовиків. Якщо ж говорити про справжні причини, то, мабуть, варто-таки розглянутися трохи ширше.

Харків. Будинок Держпромисловости у процесі будівництва. 1929 рік

«Акт українського уряду і ЦК КП(б)У має особливе значення не тільки для самої України, не тільки для СРСР, але також і міжнародне», — писалося натоді в офіційному речнику «Революція та національності». Під ту пору йшлося про поширення радянофільських тенденцій на весь радянофобський світ, задля чого повсюдно застосовувалося активне переміщення чевенґурівської атрибутики: столиць, річок, садків, а також безпосередньо народів.

Що залишалося Харкову? Після столичної евфорії часів Постишевського прокураторства майже нічого. Єгипетська незворушність Держпрому, на диво непосидючі пам’ятники й могили корифеїв слова, науки й театру, окраїнна фантасмагорія Будинку «Слово», а також міщанський псевдоклясицизм центральних вулиць, дві чи три з яких були дбайливо «обагрені» революційною кров’ю.

Одне слово, була у зайчика хатка-луб’янка. У Куліша був собака Джой, у Хвильового — Пом, у Любченка — Дан. «А за Тагайським мостом, де починається робітничий поселок — реальні результати капебеу», — приречено нотував автор спалених «Вальдшнепів».

Позаду у Харкова були зруйновані церкви й розкуркулене селянство, кілька номенклятурних самогубств, низка політичних процесів і ще купа малоцікавих подій, корисних, тим не менш, для кращого розуміння нащадками тієї хрестоматійної епохи.

У наступному десятилітті місто ніби як оклигувало від клінічної смерти. Горіло й відроджувалось, чіпляло на свої фасади тризуби, відозви та червоних аґентів. Словом, активно підтримувало «новий порядок». Подальші часи були вже не такі веселі й героїчні. Зникли куряж, голярні і Свідзінський з незакінченим пасьянсом. Натомість на парканах з’явилися спеціальні скриньки для доносів.

З часом громадянський стиль у зоряній архітектурі Харкова знову повільно трансформувався в імпресіонізм з незмінним домішком сюрреалізму. У