Люсі Мод Монтгомері - Енн у Домі Мрії

життя завжди було гірким — із дванадцяти років. Доти дитинство було щасливе. Ми були бідні, та не зважали на це. Тато був чудовий — розумний, добрий і так нас любив. Ми все життя були друзями. А мама — така мила. Вона була справжня красуня. Я схожа на неї, хоч і не така вродлива, як була вона.

— Панна Корнелія каже, що ти набагато вродливіша.

— Вона помиляється… чи просто упереджена. Фігура в мене, певно, ліпша — мама була худенька, змарніла від важкої праці. Проте обличчя в неї було янгольське. Я дивилася на неї із захватом. Ми всі обожнювали її — тато, Кеннет і я.

Енн пригадала, що зі слів панни Корнелії в неї склалося геть інше враження про матір Леслі. Та хіба любов не бачить усього в правдивішому світлі? І все ж із боку Рози Вест то був жахливий егоїзм — змусити доньку вийти за Діка Мура.

— Кеннет був моїм братом, — вела далі Леслі. — Я не маю слів, щоб розказати, як я його любила. І він так страшно загинув… ти знаєш, як це сталося?

— Так.

— Енн, я бачила його лице в ту мить, коли його роздушив віз. Він упав на спину. Енн… Енн, я й тепер його бачу… і бачитиму завжди. Усе, про що я молю небо — щоб той спогад був стертий з моєї пам’яті. О Господи!

— Леслі, не треба. Я знаю, як це сталося, — не ятри собі душу деталями. Цей спогад буде стертий із твоєї пам’яті.

По хвилинній внутрішній боротьбі Леслі частково опанувала себе.

— Опісля цього татові погіршало… він дедалі більше гнітився… розум йому потьмарило — ти й про це чула?

— Так.

— Тоді мама лишилася єдиною, задля кого я могла жити. Але я була честолюбна. Хотіла вчителювати, відкласти грошей і вступити до коледжу… зійти на найвищу сходинку в суспільстві. Тепер і говорити про це не хочеться — марно. Ти знаєш, що сталося далі. Я не могла бачити, як мою милу, вбиту горем маму, котра все життя так тяжко працювала, викидають на вулицю з дому. Звісно, я могла б заробити на прожиття для нас обох. Але мамі несила було розлучитися з домом. Сюди вона приїхала після весілля… і вона так любила тата… усі її спогади тут. Навіть зараз, Енн, коли я думаю, що зробила маму щасливою в останній рік її життя, я не шкодую, що зважилася на цей шлюб. Щодо Діка — я не мала до нього ненависті, коли виходила заміж, — лише звичайні дружні почуття, як до більшості тих, із ким навчалася в школі. Я знала, що він любить випити, але ніколи не чула історії про дівчину з рибальського селища, бо якби чула — не могла б за нього вийти, навіть заради мами. А потім… я його зненавиділа, але мама не дізналася про це. Вона померла, і я геть осиротіла. Мені було сімнадцять, і я була сама в усьому світі. Дік вирушив у плавання з командою «Чотирьох сестер». Я сподівалася, що рідко бачитиму його вдома. Любов до моря була в нього в крові. Іншої надії я не мала. А потім капітан Джим привіз його додому з Гавани, і… решту ти вже знаєш. Енн, я розповіла тобі найгірше… між нами більше немає перешкод. І ти досі хочеш бути моєю подругою?

Енн поглянула вгору, крізь віття беріз, на блідо-пергаментний півмісяць, що поволі сходив у глибінь призахідного світла. Обличчя її сяяло великою любов’ю.

— Я твоя подруга, а ти моя — назавжди, — мовила вона. — Подруга, якої я ще не мала в житті. У мене було безліч милих, любих подруг, але в тобі, Леслі, є те, чого я не знаходила ні в кому з них. Ти, із твоєю багатою натурою, можеш стільки дати мені, і я здатна запропонувати тобі більше, аніж у часи мого безхмарного дівоцтва. Ми обидві — жінки й подруги довіку.

Вони взялися за руки й усміхнулися крізь сльози, що набігли їм на очі — сірі й сині.

Розділ 22

ПАННА КОРНЕЛІЯ ВЛАШТОВУЄ СПРАВИ

Гілберт наполіг, щоб Сьюзен Бейкер залишилася в маленькому будиночку на літо. Спершу Енн не хотіла цього.

— Нам було так добре тут удвох, Гілберте. Присутність іншої людини зруйнує нашу гармонію. Сьюзен дуже добра й хороша — але вона чужа. А мені зовсім не зашкодить хатня праця.

— Ти мусиш слухатися настанов свого лікаря, — мовив Гілберт. — Є стара приказка, що каже, буцім дружини шевців довіку ходять босоніж, а дружини лікарів умирають замолоду. Я не хочу, щоб так сталося в моїм власнім домі. Сьюзен залишиться тут, доки твоя хода знову стане пружна, а щоки візьмуться рум’янцем.

— Ви тільки не турбуйтеся, пані Блайт, дорогенька, — мовила Сьюзен, зненацька поставши у дверях. — Одужуйте собі, а кухнею не переймайтеся. Сьюзен при стерні. Нащо самому гавкати, коли є пес? Я буду щоранку приносити вам сніданок у ліжко.

— Е, ні, — засміялася Енн. — Я згодна з панною Корнелією в тім, що коли жінка, не будучи хворою, снідає в ліжку, це ганебно й майже виправдовує всі чоловічі нестримані капості.

— Корнелія! — відрубала Сьюзен із невимовним презирством. — Я так собі гадаю, пані Блайт, ви надто розумні, щоб зважати на те, що каже Корнелія Брайант. Не збагну, чого вона вічно ганить чоловіків — навіть коли вона й стара панна. Я сама собі стара панна, та щоб ображати чоловіків — такого ви від мене не почуєте. Мені вони подобаються. Я навіть радо вийшла б заміж, якби могла. Шкода тільки, що ніхто не хоче мене взяти, правда ж, пані Блайт, дорогенька? Хай я не красуня — та все ж незгірша за більшість заміжніх жінок. Але я ніколи жениха не мала. Як ви гадаєте, чому?

— Мабуть, веління долі, — глибокодумно припустила Енн.

Сьюзен кивнула.

— Я сама так часто думаю, пані Блайт, дорогенька, і це мене дуже втішає. Я не маю нічого проти того, щоб лишитися старою панною, коли на те воля Всемогутнього у Його власних мудрих намірах. Та все ж, бува, і сумнів посідає мою душу, пані Блайт, дорогенька, і тоді мені здається, що диявол має до цього більше стосунку, ніж хтось інший. Тоді я не можу почуватися вдоволеною своїм статусом. Хоча, можливо, — додала Сьюзен, підбадьорюючись, — мені ще трапиться нагода вийти заміж. Я часто пригадую віршик, який любила повторювати моя тітка:

І тихій сірій гусоньці годиться бути так,

Щоб їй за мужа