Роджер Желязни - Рука Оберона

традиції, кожній обрушуваній на мене хвилі тлумачення заважали положення предметів, які вважалися мною надійно поставленими на якір, і цим приводили до зміни розуміння до такого ступеня, що все життя здавалася просто перемішаною грою тіней навколо Амбера, якоюсь недосяжною істиною. І все ж, я не міг заперечити, що знав тепер більше, ніж кілька років тому, що тепер я був ближче до суті справи, ніж бував раніше, що вся п'єса, в яку мене затягнуло після мого повернення, не здавалася такою, що котилася до якоїсь остаточної розв'язки.

А чого я хотів? Шансу з'ясувати, що було вірно, і шансу відповідати дією? Я розсміявся. Кому-небудь вдавалося перше, не кажучи вже про друге? Тоді, значить, найбільш працездатне наближення до істини. Цього повинно вистачити, і шанс кілька разів змахнути мечем у правильному напрямку — найвища компенсація, яку я міг отримати від першого ранку світу за зміни, зроблені до полудня. Я знову розсміявся і упевнився, що клинок вільно виходить з піхов.

— Бранд стверджував, що Блейз набрав нову армію, — почав було я.

— Пізніше, — перервала Фіона. — Часу більше немає.

Вона була права. Світло постало великим, круглим отвором. Воно наближалося зі швидкістю, непропорційною нашому просуванню, як ніби сам тунель скорочувався.

Здавалося, що денне світло вливалося через те, що я вважав входом в печеру.

— Чудово, — промовив я.

Через кілька хвилин ми дісталися до отвору і пройшли через нього.

Я зажмурився, коли ми вийшли. Зліва від мене було море, яке, здавалося, злилося з небом того ж кольору. Золоте сонце, що висіло в ньому, випускало у всіх напрямках блискучі промені. Позаду мене не було тепер нічого, крім скелі. Наш прохід в цьому місці зник без сліду. Не надто далеко внизу і переді мною — напевно, на відстані в тридцять метрів — лежав первинний Лабіринт. Якась постать долала другу з його зовнішніх дуг, настільки зосередивши свою увагу на цій діяльності, що явно не помічала нашої присутності. Блиск червоного вдарив мені в очі, коли він повернувся. Камінь висів тепер на його шиї, як він висів на моїй, Еріка, батька.

Фігура, звичайно ж, була Брандом.

Я спішився, підняв погляд на Фіону, маленьку і глибоко засмучену, і вклав в її руку повідок Барабана.

— Є в тебе якась інша рада, ніж відправитися услід за ним? прошепотів я.

Вона похитала головою.

Тоді, повернувшись, я витягнув Грейсвандір і широким кроком рушив вперед.

— Бажаю удачі, — тихо промовила вона.

Йдучи до Лабіринту, я побачив довгий ланцюг, що вів з входу в печеру до нерухомого тепер тіла грифона Вінсера. Голова Вінсера лежала на землі в декількох кроках від решти тіла. З тіла і голови на камінь текла нормального кольору кров.

Наблизившись до початку Лабіринту, я проробив швидкий розрахунок. Бранд вже зробив декілька поворотів навколо головної спіралі візерунка. Він заглибився в неї, приблизно, на два з половиною витка. Якби нас розділяв тільки один виток, я міг би дотягнутися до нього своєю шпагою, якщо швидко досягну позиції, паралельної його власній. Однак, чим далі проникаєш в візерунок, тим важче стає йти, отже, Бранд пересувався з постійно зменшуваною швидкістю, так що це відбудеться поблизу до центра. Мені немє чого було наздоганяти його. Я повинен був просто набрати півтора витка і зайняти позицію навпроти його позиції.

Я поставив ногу на Лабіринт і рушив уперед з усією швидкістю, на яку виявився здатний. Мої ступні почали оточувати блакитні іскри, коли я пронісся через перший віраж всупереч зростаючому опору. Іскри швидко росли. Волосся моє почало підніматися, коли я натрапив на першу Вуаль, і тріск іскор був тепер цілком чутним. Я проштовхувався всупереч тиску Вуалі, гадаючи, чи помітив мене Бранд, не в змозі відволіктися і кинути хоч один погляд в його напрямку. Я зустрів опір з збільшеною силою і через кілька кроків потому минув Вуаль і знову рухався з великою швидкістю.

Я глянув на Бранда. Він тільки-тільки виходив із жахливої другої Вуалі з блакитними іскрами, висотою йому по пояс.

На обличчі в нього була посмішка рішучості і торжества, коли він вивільнився, зробивши безперешкодний крок вперед. Ось тут він і помітив мене.

Усмішки зникла і він завагався.

Це було очко на мою користь. У Лабіринті ніколи не зупиняються, якщо це в твоїх силах. Якщо зупинишся, то зрушитися знову буде коштувати маси додаткової енергії.

— Ти з'явився надто пізно! — Крикнув Бранд.

Я йому не відповів. Я просто продовжував йти. Блакитні вогні Лабіринту відбивалися мені в очі з візерунка на Грейсвандір.

— Тобі не пройти через чорну ділянку, — заявив він.

Я продовжував йти. Темний район був тепер якраз переді мною. Я був радий, що він займав одну з найбільш важких ділянок на цьому обороті витка. Бранд рушив уперед і повільно почав своє просування до Великої Кривої. Якщо я зможу наздогнати його там, це буде взагалі не змагання. У нього не буде ні сил, ні швидкості, щоб захищатися.

Наблизившись до ушкодженої ділянки Лабіринту, я згадав, за допомогою чого ми з Ганелоном перерізали чорну дорогу під час своєї втечі з Авалона. Я зумів зламити міць чорної дороги, тримаючи в розумі образ Лабіринту, коли ми перетинали її. Тепер, звичайно, навколо мене всюди був сам Лабіринт, і відстань була куди меншою. Хоча моєю першою думкою було, що Бранд просто спробує налякати мене своєю загрозою, мені спало на думку, що сила темної ділянки цілком могла бути набагато потужніша тут, біля свого витоку. Коли я наблизився до нього, Грейсвандір запалала з несподіваною інтенсивністю, перевершуючою будь-яке її колишнє світіння. Скоряючись, я торкнувся його вістрям краю чорноти в місці, де кінчався Лабіринт.

Грейсвандір розрізала чорноту, і шпагу не можна було підняти над нею. Я продовжував йти вперед, і моя зброя розчищала ділянку переді мною, ковзаючи вперед по тому, що здавалося наближенням до первісного візерунку. Я слідував за нею.

Сонце, здавалося, потемніло, коли я обережно рушив по темній території.

Я раптом став відчувати своє серцебиття і на лобі в мене виступив піт. На все падав сіруватий відтінок. Світ, здавалося, померк. Лабіринт розтанув. Здавалося, що в цьому місці дуже легко зробити невірний крок, і я був впевнений, що результат буде таким же, якби я оступився в цілій частині Лабіринту. З'ясовувати це мені не хотілося.

Я тримав очі опущеними, слідуючи за лінією, яку креслила переді мною Грейсвандір. Блакитний вогонь клинка був тепер єдиним, що залишився в Світі світлом.

Права нога, ліва нога…

Потім я раптом опинився за межами