Роджер Желязни - Рука Оберона

Місяць був наполовину оповита хмарами.

Бранд, звиваючись, підняв руки над головою і вхопився за ланцюг по обидва боки від тримаючої її металевою руки.

Він був сильний, як і всі ми.

Я побачив, як здуваються і твердіють його мускули.

До того часу обличчя його потемніло, і шия постала масою напружених жил.

Бранд закусив губу, кров текла по його бороді, коли він рвонув ланцюг.

З різким клацанням ланцюг порвався і Бранд впав на підлогу, ловлячи повітря відкритим ротом.

Він відразу ж відкотився, тримаючись руками за горло.

Бенедикт дуже повільно опустив свою дивну руку.

Він усе ще тримав ланцюг і Камінь.

Бенедикт розім'яв іншу руку і глибоко зітхнув.

Лабіринт потьмянів ще більше.

Тир-на-Нгот наді мною став прозорим.

Місяць майже зник за хмарами.

— Бенедикт! — Крикнув я. — Ти мене чуєш?

— Так, — дуже тихо відповів він і почав занурюватися крізь підлогу.

— Місто тане! Ти повинен негайно йти до мене!

Я простягнув руку.

— Бранд… — Прошепотів він, після чого повернувся.

Але Бранд теж занурювався, і я бачив, що Бенедикт не міг дістатися до нього.

Я схопив Бенедикта за ліву руку і рвонув.

Ми обоє впали на землю поряд з високим скельним виступом.

Я допоміг йому піднятися на ноги. Потім ми обидва сіли на камінь.

Довгий час ми мовчали.

Я знову подивився вгору: Тир-на-Нгот зник. Я подумки перебрав все, що сталося так швидко і так раптово за цей день. На мені тепер лежав величезний вантаж втоми, і я відчував, що моя енергія підійшла до кінця і що незабаром я засну.

Я ледве міг чітко мислити.

Життя в останній час було надто насиченим.

Я знову притиснувся потилицею до каменю, дивлячись на хмари і зірки.

Частини, які, здавалося, повинні скластися, якщо тільки застосувати потрібне струшування, вертіння або підштовхування, зараз струшувалися, крутилися і підштовхували одна одну мало не по своїй власній волі.

— Як ти думаєш, він загинув? — Запитав Бенедикт. Він відвернув мене від напівсонних спливаючих силуетів.

— Можливо. Він був у поганій формі, коли все розпалося.

— Шлях вниз довгий. Він міг знайти час для вироблення якого-небудь плану порятунку на зразок його прибуття.

— Зараз це не має великого значення, — розсудив я. — Ти вирвав йому ікла.

Бенедикт хмикнув. Він усе ще тримав Камінь, набагато менш червоний, ніж він був нещодавно.

— Вірно, — нарешті, промовив він. — Лабіринти тепер у безпеці. Бажав би я, щоб якийсь час назад, давним-давно, щось не було сказано, чи щось зроблене не було зроблено, щось, що дозволило б йому вирости іншим, щось, що забезпечило б те, щоб він став іншою людиною, ніж та зла, понівечена істота, яку я побачив там. Тепер найкраще буде, якщо він помре. Але це втрата чогось, що могло б бути.

Я не відповів йому. Те, що він сказав, могло бути, а могло і не бути правдою.

Це не мало значення. Бранд міг бути на межі божевілля, що б це не означало, а потім, знову ж таки, міг і не бути.

Завжди є причина. Коли б там що не зіпсувалося, коли б там щось не трапилося, навіть щось жорстоке. Для цього є завжди причина.

Однак, у нас на руках все одно зіпсована, обурлива ситуація, і пояснення анітрошки не полегшує її. Якщо хтось робить щось дійсно мерзенне, для цього є причина.

Дізнайтеся її, якщо є охота, і ви дізнаєтеся, чому він сучий син. Факт той, що все залишається таким як і раніше.

Бранд діяв. Висновки ексгумаційного психоаналізу нічого не міняли. Дії та їх наслідки — ось по чому нас судять наші побратими. Все інше і все, що ви отримуєте, це почуття моральної переваги при думці, що ви зробили би щось краще, якби ви були на його місці. Усьому, що стосується решти, — віддайте цю гру небесам. Я не годжуся…

— Нам краще повернутися в Амбер, — запропонував Бенедикт. — Треба зробити безліч речей.

— Почекай, — перервав його я.

— Чому?

— Я думав…

Коли я не став вдаватися в деталі, він, нарешті, сказав:

— І?…

Я повільно перетасував свої Карти, кладучи назад його Карту, Карту Бенедикта.

— Хіба ти ще не замислювався про нову руку, яку ти носиш? — запитав я його.

— Звичайно. Ти приніс її з Тир-на-Нгота при незвичайних обставинах. Вона підходить, вона діє і вона показала себе сьогодні вночі.

— Ось саме. Чи можна сказати, що це випадковий збіг? Це єдина зброя, яка давала тобі шанс там, нагорі, проти Каменя. І руці просто виявилося трапитися частиною тебе, і тобі просто трапилося виявитися тією людиною, яка була там, щоб скористатися цією зброєю? Простеж події від початку і до кінця. Хіба тут немає незвичайного ланцюга збігів? Навіть можна сказати — абсурдного ланцюга.

— Коли ти викладаєш це таким чином… — Почав він.

— Викладаю. І ти повинен не гірше за мене розуміти, що тут має бути щось більше.

— Гаразд. Скажімо так. Але як це було зроблено?

— Поняття не маю! — Заявив я.

Я вийняв Карту, на яку не дивився довгий час, відчуваючи її холодність під кінчиками своїх пальців.

— Але метод не важливий. Ти задав неправильне питання.

— А яке мені слід було задати?

— Не «як», а «ким».

— Ти думаєш, що весь цей ланцюг подій був організований людською силою, аж до повернення Каменя?

— Щодо цього не знаю. Що значить людська? Я думаю, що хтось, кого ми обидва знаємо, повернувся і стоїть за всім цим.

— Гаразд. Але хто?

Я показав йому Карту, яку тримав.

— Батько? Ось це вже безглуздо! Він, напевно, помер. Це було так давно.

— Ти знаєш, що він міг це влаштувати. Адже він був скритний, ми ніколи не усвідомлювали всіх його сил.

Бенедикт піднявся на ноги, потягнувся і похитав головою:

— По-моєму, ти занадто довго просидів на холоді, Корвін. Давай підемо додому.

— Не спробувавши мою здогадку? Кинь! Це просто не спортивно, сядь і приділи мені хвилинку. Давай спробуємо цю Карту!

— Та він би вже вступив з ким-небудь в контакт.

— Не думаю. Підіграй мені. Чого нам втрачати?

— Гаразд. Чому б і ні?

Бенедикт сів поруч зі мною. Я тримав Карту там, де ми обидва могли її бачити. Ми пильно дивились на неї. Я розслабив свій розум і потягнувся до контакту. Він виник майже миттєво.

Він посміхався, дивлячись на нас.

— Добрий вечір! Це була прекрасна робота, — із захопленням вимовив Ганелон. — Я радий, що ви повернули мій кулон. Він мені скоро знадобиться!..