Зенон Косидовський - Коли сонце було богом

тисячі років. Торгуючись, він ніби між іншим вертів статуетку в руці й з видовбаного на ній напису ієрогліфами зробив висновок, що походить вона з гробниці одного з фараонів двадцять першої династії. Гробниця вже давно стояла в Долині Царів порожня. То звідки ж узялася скульптура? Розв’язання цієї таємниці дало б науці просто неоціненну користь. Гаданий американець, вдаючи байдужого, купив статуетку й дав арабові зрозуміти, що він шукає ще й інших зразків єгипетського мистецтва.

За кілька годин після цієї розмови до нього в готель прийшов араб на ім’я Абд ель Расул, із села Ель-Гурнах і запропонував різноманітні речі, виготовлені за часів панування тієї самої династії. Молодий учений неуважно позирнув на запропонований товар, натомість, мов зачарований, витріщився на араба — бородатого, величезного на зріст чоловіка. Не було ніякого сумніву: нарешті він зустрівся з тим легендарним гендлярем, який, мов оманлива тінь, вислизав із розставлених пасток, уже кілька років псуючи кров поліції і археологам. Бругш негайно велів його арештувати і посадити в тюрму.

Слідство вели єгипетські власті, й тяглося воно без кінця-краю. Неборак од усього відмовлявся, хоч, за жорстокими методами тогочасної єгипетської поліції, його били різками по підошвах ніг. За свідків викликали членів родини, а також інших мешканців села, але ті клялись аллахом, що Абд ель Расул — вельми шановна людина, що він ніколи не зганьбив себе забороненою торгівлею пам’ятками старовини. Справа не посувалася, в’язня хоч-не-хоч довелося випустити на волю.

Але за кілька днів винуватець — о диво! — повернувся й признався, що він і є отой гендляр, якого розшукували. Що примусило його це зробити?

Абд ель Расул був у компанії, до якої входили його брати й ще кілька селян. За домовленістю, він одержував п’яту частину прибутків од нелегальної торгівлі. Але, повернувшись з ув’язнення, він одразу ж зажадав половини всіх зисків у нагороду за те, що, незважаючи на тортури, тримався мужньо й нікого не зрадив. Це викликало палкі суперечки й навіть бійку. Відмова так розгнівила Абд ель Расула, що він побіг у поліцію й віддався їй до рук, аби тільки помститися на своїх спільниках.

Директор Масперо був саме в Парижі, тому в поліцію викликали його асистента, а того найбільше цікавило таємниче джерело, з якого цінні пам’ятки старовини потрапляли на ринок. І тоді Абд ель Расул розповів прямо-таки фантастичну історію про зовсім випадкове відкриття.

Колись він, його брат Магомет і знайомий з того ж села вирушили в невелику низовину, яка лежала поблизу Долини Царів, відокремлена пасмом фіванських пагорбів. Шукаючи в руїнах знахідок, які можна було б продати, вони несподівано, напали на відкритий підземний хід, видовбаний вертикально в скелі. Абд ель Расул спустився на линві всередину. Але незабаром він велів витягнути його назад і з жахом в очах зарепетував:

— Афріт! Там унизу сидить афріт!

Афріт по-арабському означає злий дух, отож не дивно, що всі троє товаришів кинулися тікати. Увечері Абд ель Расул признався братові, що вся історія з афрітом — це тільки хитрощі, за допомогою яких він хотів налякати знайомого, й приховати від нього те, що справді побачив у шахті. Другого дня обидва брати знову пішли в низовину й опустилися на дно колодязя. В глиб кам’яної гори вів коридор; згодом він став ширший і перетворився на підземну галерею, в якій при миготливому світлі смолоскипа перед ними відкрилося незвичайне видовище: там стояли виставлені в ряд дерев’яні труни. Піднімаючи віка, брати впевнилися, що в трунах лежать мумії і всі вони добре збереглися. Побачивши на чолі у них зображення вужа, навіть ці сільські жителі догадалися, що мають справу з останками фараонів.

Правду кажучи, вони знали, що про відкриття треба заявити до відомства старожитностей, а проте воліли мовчати й одержати від знайдених скарбів якнайбільше користі для себе. Про те, щоб забрати звідти всі скарби одразу, не могло бути й мови: поява на ринку такої кількості нових знахідок неминуче викликала б підозру властей. Отож брати домовилися прийняти в компанію решту членів родини та деяких знайомих і спорожнювати гробницю поступово. Так вони до самої смерті мали б собі на прожиток.

Асистент музею Еміль Вругш негайно вирушив до вказаної низовини й опустився на дно шахти. «Я не був певен, що то — ява чи сон, — пише він у своїх спогадах. — Глянувши на одну з трун, я прочитав на віку ім’я царя Сеті І, батька Рамзеса II. За кілька кроків далі, схрестивши на грудях руки, спочивав у скромній домовині Рамзес II. Що далі я посувався в глиб залу, то більше було скарбів. Ось Аменофіс І, потім Ахмес, три фараони на ім’я Тутмос, цариця Ахмес Нефертіті — разом тридцять сім трун з добре збереженими муміями царів, цариць, їхніх синів і дочок».

Деякі труни були ще забиті, інші стояли розкриті, пограбовані. Поміж трунами валялося безліч різноманітних речей — вази, шкатулки і всякі коштовності, що їх дали померлим у посмертну мандрівку.

На черепах у деяких муміях ще була шкіра й волосся, через розтулені уста видніли щелепи, які теж добре збереглися. Особливо сильне враження справила мумія Рамзеса II, який помер на 90 році життя. В бою під час навали азійців фараона смертельно поранено в голову, і тепер у його черепі зяяла велика дірка. В багатьох випадках мумії наочно показували близьку спорідненість померлих; так, наприклад, з рис обличчя можна було впізнати, що Рамзес II був син Сеті.

Як опинилися мумії у цій спільній печері? Адже інші гробниці в Долині Царів стояли спустошені! Таємницю з’ясували написи, поспіхом зроблені на домовинах. Побоюючись незадоволення народу, єгипетські жерці нишком перевозили померлих, і при цьому записували на трунах їхні імена та черговий номер місця, а вже потім остаточно розмістили у спільному підземному склепі. Деякі фараони, як свідчать написи, не мали після смерті спочинку. Так, з напису ми знаємо, що Рамзеса III аж тричі переносили з однієї гробниці до іншої.

Дошукуючись причини таких дивних переміщень, археологи силкувалися уявити собі, як усе це відбувалося. З багатьох документів безперечно випливає, що крадіжки в Долині Царів стали справжнім лихом. Грабіжники не щадили навіть царських мумій, викидали їх з домовин і розрізали пов’язки, щоб добратися до коштовностей та амулетів. Ніякі запобіжні заходи не допомагали, бо могили грабували і сторожа та жерці, яким доручено піклуватись про покійників.

Одному фараонові нарешті увірвався терпець. Щоб надалі покласти край оскверненню могил, він наказав видовбати в скелі спільний склеп і перенести туди всі мумії своїх попередників,