Люк Бессон - Артур і війна двох світів

нього ще одна функція — стіна плачу. Дідусь настільки пригнічений, що навіть видається ніби поменшав. Його внук і далі невідомо де — цим він дуже стурбований. Артур для нього все — і промінь світла, і радість життя. Дивлячись на онука, дідусь згадував свої дитячі роки, згадував, яким він був швидким, непосидючим, енергійним, як будь-якої хвилини міг удатися до авантюри. Артур пішов шукати пригод у інший світ. А це вже не гра, коли маленький світ оголосив війну великому світові людей.

Арчибальд сів у своє крісло і безвольно опустив руки. Біля письмового столу лежав понівечений вагон електропоїзда, який він зовсім нещодавно подарував онукові. Дідусь підняв його і покрутив у руках, з усмішкою хитаючи головою. Як за такий час можна довести іграшку до стану абсолютної непридатності?

Нахилившись і пошукавши навпомацки шматочки даху, Арчибальд вирішив полагодити. Зненацька його увагу привернула якась закручена деталька, що причепилася до розбитого вагонного вікна. Раніше він її не бачив. Дідусь узяв лупу і підніс її до іграшки. І впізнав… Темрякоса, який, учепившись у поламану віконну раму, сумно дриґав ногами. Схоже, він був у відчаї. І тепер скидався на сіренького ослика Іа-Іа, вірного друга Вінні-Пуха.

— О, та це ти, Темрякосе! — здивовано вигукнув Арчибальд.

Зважаючи на нинішню різницю в зрості, поява Темрякоса дідуся не злякала. Але саме вона примусила Упиревого сина терміново заткати вуха.

— Чого так розкричався! Я не глухий! — зарепетував він, як лиш затих звук Арчибальдового голосу.

— Що? Я не чую! — відповів дідусь, нахиляючись до вагончика.

От і маєш! Лишень зустрілися, а вже не можуть домовитися!

Трохи поміркувавши, Арчибальд висунув зі столу шухляду і, понишпоривши в ній, дістав маленький мікрофончик, під'єднав його до підсилювача і поставив перед вагончиком.

— Ну, кажи щось, кажи в цю штуку! — зашепотів він.

Темрякос боязко наблизився до мікрофона і постукав по ньому пальцем. У кімнаті пролунав глухий звук, схожий на відлуння в горах.

— Ти мене чуєш? — несподівано викрикнув Темрякос.

Затуливши вуха, Арчибальд відскочив від мікрофона.

— Ти мене кликав? — долинув із сусідньої кімнати бабусин голосок.

— Е-е-е… Ні, люба! Все гаразд! Я… я експериментую з мікрофоном! — пояснив Арчибальд, приглушуючи звук у підсилювачі. — Що ти там робиш? — пошепки спитав він Темрякоса.

— Не знаю! — відповів той, знизуючи плечима. — Я гнався за Артуром та Селенією, хотів їм помститися, але тут прийшов мій батько… І знову мене покинув!

Темрякос такий сумний, а голос у нього такий печальний, що викликати співчуття у Арчибальда йому дуже легко.

— Чи знаєш ти, де тепер Артур? — спитав дідусь.

— Він пішов до бджолиної королеви просити в неї краплину чарівного меду, щоб швидше вирости і воювати з моїм батьком! — без особливого ентузіазму повідомив Темрякос.

Отже, ситуація вияснилася. Хлопчик вирішив зупинити Упиря, доки той не нашкодив великому світові. Він майже дійшов до пляшечки із заповітною рідиною, та Жахливий У його випередив.

— Саме так! — підтвердив дідусеві думки Темрякос. — Він хотів випити з пляшечки, щоб повернути свій зріст.

— Упир, напевне, попрямував до міста, руйнуючи все на своєму шляху, — вголос розмірковував Арчибальд. — Я просто зобов'язаний щось зробити! Я не можу сидіти склавши руки, коли Артур сам битиметься з цим чудовиськом! — ураз скрикнув він, випроставшись по-військовому.

Схопивши зі стіни мисливську рушницю, що припадала там пилюкою не одне десятиліття, дідусь натягнув на себе корковий шолом, колись такий популярний у колоніях, і бадьоро пішов до дверей. Саме такий вигляд мають солдати в оперетках.

— Арчибальде! — гукнув у мікрофона Темрякос.

З несподіванки дідусь підскочив — і зразу ж прогримів постріл. Як підбита перната дичина, збита на льоту удатним мисливцем, до його ніг упала люстра. Арчибальд подивовано позирав на свою здобич.

— Арчибальде, що ти там уже накоїв? — спитала Маргарита із сусідньої кімнати.

— Нічого особливого! Я прибираю в своєму кабінеті! — відповів дідусь.

— Дуже вчасно! — незадоволено буркнула бабуся.

Темрякос знову підійшов до мікрофона.

— Арчибальде! Дозволь мені допомогти тобі! Я добре знаю Упиря, знаю його вади'і його слабкості. Я тобі в пригоді стану! Дозволь мені перейти у твій світ — і я допоможу тобі знешкодити Жахливого У.

Арчибальд повернувся до письмового стола і сів у крісло. Пропозиція досить приваблива. Звісно, такий могутній воїн, як Темрякос, не буде зайвим у війську з двох осіб: старого і хлопчика. Але як дізнатися, чи тут немає ніякої воєнної хитрості? Чи можна довіритися синові Упиря? Коли він виросте до двох метрів, чи не приєднається до батька? Разом вони — ого яка сила, і тоді вже ніхто не стане їм поперек шляху.

— Я ніколи не хотів нічого нищити, не хотів завойовувати світу, — понуривши голову, сказав Темрякос. — Я хотів бавитися із приятелями, як усі діти мого віку, але батько мені забороняв. Він завжди казав, що я вищий за всіх і за всіх головніший, тому мені нічого з ними водитися. Він переконував, що у мене — велике майбутнє, і до нього готуватися треба змалку. Наші бажання не збігалися. Я хотів бути, як усі…

Арчибальд розчулився — він не очікував такого.

— Мені треба перемовитися з батьком. Я маю сказати йому, що хаос і руїни ніколи не приведуть до миру і світ не може існувати без людей і дерев. Я скажу йому: якщо він не візьметься за розум, я проти нього воюватиму…

Дідусь схопив лупу, наблизив її до Темрякоса і довго його роздивлявся.

— Я повірю тобі, бо кожен має право виправити свої помилки. Але якщо ти мене обдуриш і твої слова виявляться нещирими, Небо тебе покарає! — грізно завершив Арчибальд.

— Та якщо я тебе зраджу, то згорю з сорому! — відповів доблесний воїн Темрякос.

Арчибальд зняв із полиці книжку і просунув руку в порожнину. Звідкись із глибини він витяг флакончик, такий самий, як віддав Упиреві.

— Ти… У тебе е ще? — загикуючись від подиву, спитав Темрякос, убачаючи у появі другого флакона не передбачливість дідуся, а його вміння ворожбита.

— Аякже! — відповів усміхаючись дідусь. — Я довго сидів у в'язниці твого батька і встиг вивчити його натуру вздовж і впоперек. Тепер знаю: його не слід недооцінювати. Тому й не можна втрачати пильності!

Витягши корок, Арчибальд поставив флакончик на стіл. Темрякос скочив на підніжку вагона, звідти заліз на горлечко пляшечки і, відштовхнувшись від краю, як чемпіон зі стрибків у воду, пірнув униз, усередину, щоб випити стільки рідини, скільки в нього влізе.

У флакончику загорілися блакитні іскорки, ніби хтось запалив там бенгальські вогні, і на очах у Арчибальда Темрякос почав зростати. За кілька секунд молодому воякові стало тісно у