Люк Бессон - Артур і війна двох світів

— не сон, не марево і не трьох-мірне комп'ютерне зображення. Це справжня комаха — чорна, лискуча і здорова, як авто.

Лиш мураха наблизилася, як усмішка з Розиного обличчя сповзла. Жінка давно упізнала комаху, яку вона на своє лихо колись скинула із сукні пензликом для лаку.

— Е-е-е… Ме-е-е-ні д-у-у-уже шкода… що я вас так розцяцькувала! — зашепотіла бідолашна жінка.

Де б вона подумала, що їй доведеться перепрошувати мураху!

— Е-е-е… я маю рідину для зняття лаку! Мураха дуже мудра. Та в її лексиконі немає тих слів, які белькоче оця нахаба. Величезний звір вихопив флакончик із лаком і вилив його Розі на голову. Завмерши, як кролик перед удавом, Роза боялася поворухнутися. Вона відчула на собі те, що колись заподіяла мурасі, яка потрапила під лаковий душ.

— Я розумію ваші почуття… Звісно, це малоприємно! — погодилася молодиця, вчепившись у поручні шезлонга.

Мураха закинула флакончик у кущі і пильно поглянула на Розу. Обличчя Артурової матері відповідало її імені.

— Ну, тепер мир? — спитала вона і, тремтячи зі страху, несміливо простягла мурасі руку.

Комаха дивилася на тремтячу руку і задумливо ворушила вусиками. Схоже на те, що вона зрозуміла значення Розиного жесту. У мурах немає рук, зате є лапи і звичай їх потискати. Мураха простягла свою лапу жінці, і вона потисла її кінчиками пальців.

Цим руко(чи лапо)стисканням вони скріпили свою дружбу.

Із двору почувся звук клаксона, і Роза побачила, як до ґанку під'їхало авто.

— Піду приготую гостям лимонад, — сказала вона, встаючи із шезлонга і прямуючи на кухню, де, напевно, поріже пальця, щось розтрощить, підпалить або витворить якусь іншу прикрість.

Арман підійшов до дверей. На вустах його така весела усмішка, ніби він відшукав Артура. Та це всього-на-всього прибув із ремонту його автомобіль, якого механік автосервісу люб'язно притяг евакуатором.

— Боже, як чудово! — зі сльозами на очах вигукнув Артурів батько.

Ставши навколішки, він узявся пестити радіаторну решітку, ніби перед ним був шедевр Леонардо да Вінчі.

Огрядний автомеханік виліз із кабіни. На його вимащеному комбінезоні красується назва автосервісу: «Переробченко».

— Вам пощастило, у мене був клієнт, у якого та сама модель, що й у вас, тільки він пошкодив задню частину. Ось я й позичив у нього радіаторну решітку, а то б ви чекали кілька місяців!

— Ох, як це чудово! — не тамуючи почуттів, повторив Арман.

— Ви можете заплатити за роботу? — спитав механік.

Арман узяв квитанцію і побачив, що сума щонайменше втричі перевищує вартість ремонту. Видно, цей сервіс слід би назвати не «Переробченко», а «Переплаченко»! Усмішка і гарний настрій умить зникли.

— Ох… ц-ц-це… чудово! — процідив крізь зуби Артурів батько. — Чи можу я виписати чек?

— Аякже! Я й не сподівався, що у вас буде така сума готівкою! — пожартував механік, задоволений, що одурив клієнта.

Все ще вивчаючи квитанцію, Франсуа-Арман подибав у дім. Йому ніяк не вірилося!

— А ви знаєте, що у вашому сервісі обслуговування дорожче за столичне? — звернувся він знову до автомеханіка.

— Ви так вважаєте? Може бути. Але до столиці далеко, а я поряд. Утім, коли хочете, можете пхати свою тачку до самого Парижа! Тут якихось дві сотні кілометрів! — злорадно усміхнувся майстер.

Він щасливий, що вказав місце столичному бевзю.

Зайшовши в дім, Франсуа-Арман заходився порпатися в кишенях, шукаючи чекову книжку.

— О-ля-ля! Яка спека! Я б із задоволенням випив скляночку лимонаду, — заявив автомеханік, хоча, скажемо так, спітнілості на ньому не помітно.

— Ну, та сума, яку я вам заплатив, дасть можливість вам випити й за моє здоров'я, — відповів Арман, вирішивши швидше випхати за ворота цього нахабу.

У цю хвилину із-за кущів вискочив Артур і зразу ж, щоб його ніхто не встиг помітити, сховався за евакуатором. Якщо батьки його побачать, то, звичайно, зрадіють, почнуть розпитувати, але ні за що не повірять його розповідям. А доки він викручуватиметься, Упир не зупиниться. Тому спершу треба знайти Жахливого У, а вже потім повернутися до рідні.

— Підпишіть ось тут, будь ласка! — попросив механік, подаючи Франсуа-Арману рожеву квитанцію.

Рожева квитанція! А ми ж забули про Розу! Де вона тепер?

— Ооооо-й! — долинуло із кухні.

— Нічого такого! — заспокоїв Арман переляканого майстра. — Це моя дружина намагається впіймати лимон.

Механік кивнув головою, одначе нічого не зрозумів. Але згорнув квитанцію і сховав її до кишені комбінезона.

А хлопчик уже сидів за кермом батькового авто.

— Не думаю, що цією таратайкою складніше керувати, ніж комаром! — переконував він сам себе, щоб не втратити мужності.

Він повернув ключ запалення — двигун запрацював.

— Ух, як здорово! — захоплено промовив Франсуа-Арман, почувши знайомі звуки.

— О, так! Чудові звуки! — підхопив механік.

Мотор заревів. Артур намацав ногою педаль гальма.

— Чуєте, як він вібрує, набираючи обертів? Як японець, що переможно вигукує на змаганнях із карате? Чуєте? — смикав механіка за рукав Артурів батько.

— Не знаю, ніколи не бував у Японії! — флегматично відповів той, стежачи, як авто поволі сповзало із платформи евакуатора. — Та можу сказати, що їздить авто добре, хоч і не нове! Напевно, водити такий раритет — саме задоволення!

— Так! — гордо відповів Арман, і його обличчя розпливлося такою широкою усмішкою, ніби він спостерігав за першими кроками свого сина.

Проте ми не дуже погрішили проти істини — адже саме тепер Артур і справді робить перші кроки, тільки як новоявлений водій.

Та батько про це не здогадувався. Споглядання свого авто та ще й із працюючим двигуном настільки його захопило, що лишень коли автомобіль торкнувся колесами землі, він збагнув: твориться щось незрозуміле — у нього викрадають його власність!

— Мій автомобіль! — залементував він, усвідомивши нарешті, що сталося.

І кинувся в погоню, та швидко зупинився. Піднялася така курява, що запорошила очі, і Франсуа-Арман не встиг помітити, хто цей злодій, — ні, хто цей злочинець, цей убивця, що посмів сісти за кермо його улюбленої іграшки?!

— Цього не може бути! — репетував батько, тупаючи ногами, як примхливе дитя, і відганяючи від обличчя хмару пилу. — Що ж мені робити? — спитав він у автомеханіка.

— Викликати поліцію! — спокійно відповів майстер, натягуючи на голову форменого кашкета. — Ну, до зустрічі! Певно, невдовзі побачимось!

З єхидною усмішкою механік сів у кабіну і виїхав із двору, полишивши по собі ще одну хмару пилюки. Арман розгублений. Пил знову запорошив його очі.

— Любий! — почув він голос дружини.

Франсуа-Арман озирнувся і побачив, як на ґанок із графином у руках вийшла Роза.

— Мені вдалося приготувати лимонад! — радісно повідомила вона.

Усі її пальці заклеєні лейкопластиром.

РОЗДІЛ 16

Арчибальд поліз на горище. Колись це приміщення було обладнане під кабінет, а тепер у