Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

— А чи був мій дідо… чи був він схожим…

— Схожим на нас?

Я кивнув. Пані Сапсан якось дивно всміхнулася.

— Він був схожим на тебе, Джейкобе.

З цими словами вона повернулася і пішла до сходів.

* * *

Пані Сапсан наполягла, щоб перед вечерею я змив із себе болотяну багнюку, і тому попросила Емму приготувати мені ванну. Я так зрозумів, що директорка вважала: Еммі слід поговорити зі мною, тоді їй стане трохи легше. Але дівчина навіть не поглянула в мій бік. Я спостерігав, як вона напустила у ванну холодної води, а потім довела її мало не до кипіння, опустивши у ванну руки і роблячи ними кругові рухи.

— Як дивовижно! — вихопилося у мене. Але Емма пішла, навіть слова не кинувши у відповідь.

Коли вода стала коричневою від бруду, я вибрався з ванни, витерся рушником і виявив на зворотному боці дверей видану мені змінну одіж: мішкуваті твідові брюки, сорочку на ґудзиках та підтяжки, явно закороткі, але я не знав, як регулювати їх по довжині. Я мав вибір: або увібратися в штани з головою, або пристебнути їх до ґудзика сорочки на рівні живота. Вирішивши, що останній варіант є меншим злом, я, наче той клоун без гриму, спустився униз до вечері, яка, на мою думку, мала стати найдивовижнішою вечерею в моєму житті.

Трапеза перетворилася на запаморочливий калейдоскоп фігур та облич, багато з яких я трохи пам’ятав з фотографій та давніх розповідей мого діда. Коли я увійшов до залу, дітлахи, які гомоніли, займаючи місця довкола столу, враз заціпеніли і повитріщалися на мене. У мене склалося враження, що до них на вечерю гості приходили нечасто. Пані Сапсан, яка вже сиділа в голові стола, підвелася і скористалася раптовою тишею, щоб відрекомендувати мене.

— Для тих, хто ще не мав приємності з ним познайомитися, — оголосила вона, — розказую: перед вами Джейкоб, онук Абрахама Портмана. Він — наш почесний гість і приїхав сюди здалеку. Сподіваюся, що ви поставитеся до нього належним чином.

Після цього вона для мене назвала кожну дитину на ім’я, утім, більшість з них я відразу ж забув, що зі мною часто трапляється, коли я нервую. Після процедури знайомства мене закидали питаннями, які пані Сапсан відбивала зі швидкострільністю кулемета.

— А Джейкоб залишиться з нами?

— Наскільки мені відомо — ні.

— А де Ейб?

— Ейб подався до Америки.

— А чому Джейкоб нап’яв на себе Вікторові штани?

— Віктору вони більше не потрібні, а штани пана Портмана перуть.

— А що Ейб робить в Америці?

Коли пролунало це запитання, я побачив, як Емма, яка занишкла у кутку, швидко підвелася і вийшла з їдальні. Решта, уже звиклі до її мінливого настрою, не звернули на неї ані найменшої уваги.

— То не ваша справа, чим займається Ейб, — відрізала пані Сапсан.

— А коли він повернеться?

— То також не ваша справа. А тепер нумо їсти!

Усі кинулися до свої стільців. Гадаючи, що я знайшов собі вільний стілець, я вже вмостився на нього, як відчув, що хтось штрикнув мене виделкою в сідницю.

— Перепрошую, — скрикнув Мілард.

Та пані Сапсан змусила його встати зі стільця і послала вдягнутися.

— Скільки можна вам казати, — гукнула вона йому вслід, — що виховані люди голяка не вечеряють!

З’явилися дітлахи, що чергували по кухні, і принесли підноси зі стравами. Усі миски були позакривані блискучими сріблястими кришками, тому не можна було побачити, що там всередині. І це спричинилося до бурхливих дебатів — що ж принесли на вечерю?

— Тушкована видра!

— Засолена кішка і мишача печінка!

Дехто з присутніх після цих слів закавкали від огиди. Та коли кришки познімали, під ними виявилися королівські делікатеси: смажена гуска із золотистою шкориночкою; запечені цільні лосось та тріска, здобрені лимоном, кропом та зі шматочками розталого масла з боків; була там миска з паруючими тушкованими мідіями; тарілки зі смаженою картоплею; буханці ще гарячого хліба; а ще всілякі джеми та соуси, назв яких я не знав, але на вигляд вони видавалися надзвичайно апетитними. Усе це звабливо поблискувало у світлі гасових ламп, таке незмірно далеке від жирнючих біфштексів незрозумілого походження, якими я давився у «Попівській норі». Зі сніданку я не мав у роті й макової зернини, тому немилосердно напихався смаколиками.

Недивно, що особливі діти мусять і по-особливому їсти, тому в невеличких перервах поміж завантаженням до рота харчів я крадькома позирав довкола. Левітуючу дівчинку Оливію доводилося пристібати до стільця реміняками, а сам стілець прикручувався до підлоги болтами, щоби вона не злетіла разом із ним під стелю. Щоби присутнім за столом не заважали бджоли, які жили у шлунку Г’ю, хлопець харчувався за окремим столом у кутку, накинувши на себе велику москітну сітку. Клер, схожа на ляльку дівчинка з бездоганними золотими кучерями, сиділа біля пані Сапсан, але не з’їла ані макової зернинки.

— А хіба ти не голодна? — спитав я в неї.

— Клер не їсть з нами, — визвався пояснити Г’ю, і з рота в нього вилетіла бджола. — Бо їй соромно.

— А от і ні! — відказала дівчинка, сердито вирячившись на нього.

— Та невже? Тоді візьми і з’їж що-небудь.

— Ніхто нічого тут не соромиться, — сказала пані Сапсан. — А панна Денсмор воліє вечеряти на самоті. Правда ж, панно Денсмор?

Дівчинка мовчки витріщилася на порожнє місце поперед себе, не бажаючи привертати до себе загальну вагу.

— Клер має заднього рота, — пояснив Мілард, який щойно підсів до мене. На ньому був тепер піджак зі смокінгу — і більше нічого.

— Має що?

— Нумо, покажи йому, покажи! — вигукнув хтось. І невдовзі всі діти за столом тиснули на Клер, щоб вона що-небудь з’їла. І нарешті, щоби від неї відчепилися, вона це зробила.

Перед дівчинкою поставили гусяче стегно. Вона обернулася на стільці і, вхопившись за бильця, нахилилася потилицею до тарілки. Я почув виразне плямкання, а коли вона знову підвела голову, то всі побачили, що від гусячого стегна відгризено добрячий шмат. Під золотистими кучерями Клер крилися щелепи з гострими зубами. Раптом я зрозумів оту дивну фотографію, яку бачив у альбомі пані Сапсан і яку фотограф розділив на дві частини: на одній було зображення янгольського личка дівчинки, а на другій — її кучерів,