Ренсом Ріггз - Дім дивних дітей

року; пані Дрімлюга у Свонсі, контур третє квітня 1901 року; пані Шилодзьобка та пані Вівсянка в Дербіширі, день святого Свізіна, 1867 рік; пані Синиця — не пам’ятаю точно де саме… і люба пані Зяблик. До речі, у мене десь є її чудове фото.

Пані Сапсан з натугою висмикнула з полиці масивний фотоальбом і поклала його переді мною на парту. Схилившись над моїм плечем, вона гортала тверді сторінки, шукаючи потрібну фотографію, але час від часу затримувалася над іншими фото, і її голос забарвлювала мрійлива ностальгія. Коли ці фото мелькали переді мною, я упізнав серед них знімки з розбитого чемодана в підвалі та з сигарної коробки мого діда. Всю цю колекцію зібрала пані Сапсан. Дивно було думати, що оці фото вона показувала моєму дідові багато років тому, коли він був у моєму віці — можливо, прямо отут, в оцій кімнаті за оцією партою, — а тепер вона показує їх мені, наче я якимось чином увійшов до дідового минулого.

Нарешті вона дійшла до фотографії жінки якогось неземного вигляду з маленькою опецькуватою пташкою на руці й сказала.

— Оце пані Зяблик зі своєю тітонькою, теж пані Зяблик. — Здавалося, жінка та пташка про щось говорили між собою.

— А як ви їх розрізняєте? — поцікавився я.

— Старша пані Зяблик воліла майже увесь час залишатися зябликом. І це пішло їй на користь, їй-богу. Бо вона ніколи не була цікавим співрозмовником.

Пані Сапсан перегорнула ще кілька сторінок і цього разу зупинилася на груповому портреті жінок та дітей, які з похмурими обличчями зібралися довкола паперового місяця. Обережно витягнувши фото з тримача в альбомі, вона мало не побожно піднесла його до очей.

— Оця жінка на передньому плані — це пані Шилодзьобка. Вона для нас як королева. П’ятдесят років її висували на посаду голови Ради імбрин, але вона так і не кинула викладання в академії, яку заснувала разом із пані Вівсянкою. Сьогодні немає жодної імбрини, гідної її крил, яка свого часу не пройшла б підготовку в закладі пані Шилодзьобки. Це стосується й мене! Якщо ви поглянете уважніше на фото, то зможете упізнати оту маленьку дівчинку в окулярах.

Я примружився, вдивляючись у фото. Обличчя, на яке вона показала, було затемненим і трохи розмитим.

— Так оце ви?

— Я була однією з наймолодших дівчат, яких коли-небудь брала до себе пані Шилодзьобка, — гордо відповіла директорка.

— А як щодо отих хлопців на фото? — поцікавився я. — На вигляд вони навіть молодші за вас.

Обличчя пані Сапсан спохмурніло.

— То ви бачите перед собою моїх нещасних братів, які обрали у житті хибний шлях. Замість піти кожен своєю дорогою, вони подалися до академії разом зі мною. Розбещені, мов маленькі князьки, — он якими вони були. Мушу визнати, що саме це їх і зіпсувало.

— А хіба вони не були імбринами?

— Ой, та куди там, звісно, що ні, — невдоволено пирхнула вона. — Лише жінки народжуються імбринами, і слава Богу! Чоловікам бракує серйозності, стриманості, необхідних для людей, які взяли таку серйозну відповідальність. Ми, імбрини, мусимо уважно прочісувати околиці, вишукуючи нужденних дивних молодиків, триматися осторонь від тих, хто здатен заподіяти нам шкоду, вдягати, взувати й охороняти своїх підопічних і заживати в них високої репутації. А на додачу до всього цього мусимо заводити наші контури кожного дня, мов годинник.

— А що трапиться, якщо контур не завести?

Вона драматично прикрила обличчя рукою і відсахнулася, зображаючи крайній ступінь переляку.

— Трапиться катастрофа, катаклізм, нещастя! Я навіть думати про це не наважуюся. На щастя, механізм заведення контурів досить простий: один із нас мусить періодично проходити крізь тунель. І це підтримує контур у робочому стані, зрозуміло? Точка входу дещо схожа на дірку у свіжому тісті: якщо періодично не проштрикувати її пальцем, та дірка затягнеться сама по собі. А якщо немає входу чи виходу, якщо немає, так би мовити, особливого клапана, через який можна скидати отой надмірний тиск, що неодмінно і цілком природно накопичується в замкненій часовій системі, то вийде «Бух!» — і пані Сапсан, склавши долоні чашечками, зобразила вибух петарди. — Тобто вся система стане нестабільною.

Вона знову схилилася над альбомом і швидко погортала сторінки.

— До речі, про контури. У мене десь було фото… ага — ось воно. Оце точка входу! Всім точкам точка! — І з цими словами вона витягнула з тримача ще одне фото. — Це пані Зяблик та її підопічний; вони йдуть розкішним входом до контуру пані Зяблик, розташованого в рідко використовуваній секції лондонського метро. Коли контур заводиться, той тунель наповнюється неймовірним світлом. Я завжди вважала, що наш порівняно з оцим є конструкцією досить скромною, — мовила пані Сапсан з натяком на заздрощі.

— Хочу пересвідчитися, чи правильно я вас зрозумів, — озвався я. — Якщо сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року, то завтра — також третє вересня?

— Ну, для декотрих із двадцяти чотирьох годин доби це друге вересня, але загалом — так, сьогодні третє вересня.

— Отже, завтра не настане ніколи.

— У певному сенсі — ніколи.

Надворі почувся далекий гуркіт, схожий на грім, і у потемнілому вікні задрижала шибка. Пані Сапсан підвела очі й знову витягнула свого годинника.

— Боюся, що оце і увесь час, який я маю у своєму розпорядженні. Сподіваюся, ви залишитеся з нами повечеряти.

Я сказав, що залишуся; а те, що мій батько непокоїтиметься, якось не спало мені на думку. Насилу вилізши з-за тісної маленької парти, я пішов за пані Сапсан до дверей, і тут мені пригадалося ще одне запитання, яке вже давно не давало мені спокою.

— А чи справді мій дідо приїхав сюди тому, що рятувався від нацистів?

— Так, — відповіла вона. — Дехто з дітей прибув до нас у ті жахливі роки, що передували війні. Тоді панував такий хаос! — На її обличчі з’явився вираз болю, немов спогади і досі мучили її. — Абрахама я знайшла у таборі для переміщених осіб на материку. Бідолашним зацькованим хлопцем, але таким сильним! Я відразу ж здогадалася, що він — один із нас.

Я відчув велике полегшення: принаймні ця частина історії його життя була приблизно такою, якою я її собі уявляв. Було ще одне, про що