Вілбур Сміт - Сонячний Птах

летіла на північ нікуди не відвертаючи, й мої рани почали боліти. Я заплющив очі й намагався опанувати тривалі запаморочливі напади болю, які підіймалися від нутрощів і вибухали у мене в голові.

Реактивний «міраж» з’явився зі сходу, ковзнув сріблястим спалахом світла по носу нашого літака, й, хоч він проминав нас із неймовірною швидкістю, я встиг помітити знаки повітряних сил і пілота, що дивився на нас. Літак пролетів, але відразу затріщало радіо.

– ZA-CEE. Це винищувач повітряних сил «Ред-страйкер два». Ви мене чуєте?

Я виглянув в ілюмінатор над своєю головою й побачив «міраж», що виблискував у сонячному світлі високо над нами. Тимоті прибіг і сів біля мене. Він з хвилину дивився на нього. Атмосфера в нашому літаку була мовчазна й напружена. Тимоті не міг відповідати, своїм акцентом-банту він нікого не обдурить.

Винищувач знову просвистів перед нами. Озброєний бандит причаївся за кріслом Роджера, щоб пілот його не побачив.

– ZA-CEE. – Пілот винищувача знову повторив виклик.

Тимоті легенько спітнів, його обличчя стало синьо-сірим від напруги та через поранення. Він обернувся й помахом руки підкликав двох своїх людей.

– Приведіть його, – показав він на білого інженера.

Вони затягли його до радіорубки й поставили переді мною. Обличчя в нього було бліде й блищало від поту, рот заткнутий кляпом, його очі зустрілися з моїми в жалібному благанні. Хтось став позад нього й відхилив йому голову назад – на горлі інженера так натягнулася бліда шкіра, що стало видно, як пульсують сині артерії, потім закинув руку навколо нещасного й притулив блискуче лезо двогострого ножа йому до горла.

– Я серйозно, докторе, – запевнив Тимоті, розв’язавши мені руки і вклавши у руку мікрофон. – Переконайте їх, що тут усе гаразд, на борту лише двоє людей і ви летите до Місячного міста одним зі своїх звичайних рейсів.

Він поклав руку на вимикач мікрофона, готовий вимкнути його в будь-яку секунду.

Нажаханий інженер стогнав під кляпом, лезо ножа притискалося до шкіри його горла. Вони підштовхнули його до мене впритул, щоб я добре бачив його обличчя.

– Винищувачу «Страйкер два» військово-повітряних сил ви пролітаєте повз ZA-CEE, – прохрипів я в мікрофон, зачаровано втупившись у нажахане обличчя інженера.

– Повідомте, куди прямуєте і скільки маєте людей на борту.

– Я доктор Кейзин, працівник фірми Стервесанта, Африка, лечу одним зі своїх звичайних рейсів…

Говорячи, я побачив, як вони розслабилися, напруга зменшилася, й Тимоті прибрав руку від вимикача мікрофона. Очі інженера не відривалися від моїх очей, і я хотів сказати йому, що мені шкода, що я хотів би врятувати йому життя. Я хотів би пояснити йому, що віддам його життя за життя чотирнадцятьох лютих і надзвичайно небезпечних ворогів моєї країни, що його жертва не буде марною і я охоче додав би до цієї ціни і власне життя. Натомість я закричав у мікрофон:

– Ми викрадені терористами! Стріляйте в нас! Не дбайте про нашу безпеку!

Рука Тимоті смикнулася до вимикача, й у ту саму мить він обернувся до заручника. Я думаю, він хотів утрутитися і скасувати страту. Але він запізнився.

Ніж ковзнув по напруженому горлу, глибоко устромившись у нього під самою щелепою. Кров бризнула, наче з прорваного шланга насоса для поливання саду, вдарила червоним фонтаном, забризкавши нас обох, Тимоті й мене. Цівки густої рідини залили дах кабіни, потім струмочками потекли на підлогу. В інженера вихопився пронизливий зойк, схожий на той звук, із яким вилітає пара з чайника, й повітря з його легень рожевою піною вилетіло з перетятої гортані, забризкавши радіоприймач, звідки пролунав крик:

– Змініть свій курс на зворотній! Виконуйте мій наказ! Виконуйте негайно, бо я стрілятиму.

Тимоті вилаявся, вихопивши мікрофон із моїх рук. Я кричав і пручався, намагаючись скинути із себе пута:

– Ви тварюки! Брудні й криваві тварюки-вбивці!

Один із банди підняв автоматичний пістолет, щоб вистрелити мені в обличчя, але Тимоті підбив його руку.

– Заберіть його звідси! – Він змахнув головою, показуючи на труп інженера, який досі сіпався й хвицав ногами, і його витягли в багажний відсік.

– «Міраж» атакує! – крикнув Роджер із кабіни, й ми побачили срібну цятку, яка летіла навперейми нашому курсу.

Тимоті схопив мікрофон і підніс його до рота. Його обличчя було забризкане кров’ю інженера.

– Не стріляйте! – вигукнув він. – У нас на борту заручники!

– Атакуйте! – заволав я, смикаючись і пручаючись у своїх путах. – Вони однаково нас уб’ють! Відкривайте вогонь!

«Міраж» круто злетів угору попереду нас, не відкривши вогонь, й завис, завиваючи, за кілька футів над нашими головами. «Дакота» хиталася й підстрибувала в зоні зниженого тиску. Я ще волав і пручався, намагаючись скинути з себе пута. Я хотів дістатися до них. Сталевий стілець розхитувався в обидва боки. Я вперся ногами у стінку фюзеляжу й відштовхнувся від неї з усієї сили. Стілець трохи зігнувся, а мій охоронець знову підняв пістолет-автомат.

– Ні! – закричав Тимоті. – Він потрібен нам живий. Скажи Мері, щоб вона принесла морфій.

«Міраж» звернув убік, потім зробив коло й завис на відстані ста футів від нашого правого крила. Я міг бачити, як пілот безпорадно дивиться на нас крізь ілюмінатор.

– Ви розмовляли з доктором Кейзином, – застеріг Тимоті пілота реактивного винищувача. – І ми маємо на борту ще чотирьох заручників. Ми вже стратили одного білого заручника й не завагаємося стратити наступного, якщо ви й далі поводитиметеся вороже.

– Вони все одно нас уб’ють! – закричав я, але Тимоті урвав контакт.

Їх знадобилося п’ятеро, щоб утримати мене для уколу, але нарешті вони зробили мені його в руку, й, хоч я намагався чинити опір наркотику, незабаром мою свідомість окутав туман. Я намагався пручатися й далі, але мої рухи стали летаргічними, нескоординованими, й поступово я втратив свідомість. Останнім зусиллям своєї пам’яті я почув, як Тимоті назвав Роджерові новий курс для подальшого польоту.

Мене розбудили біль і спрага. Рот у мене розпух і наповнився піною, голова боліла так, що я не міг розплющити очі. Я спробував сісти, й у мене вихопився болісний крик.

– З вами все гаразд, докторе? Розслабтеся й поставтеся до цього легко.

То був голос Роджера ван Девентера, і я зосередив свій погляд на ньому.

– Можна води? – запитав я.

– Мені шкода, докторе, але води немає.

Він похитав головою, і я розглянувся навколо. Ми були в порожній кімнаті з побіленими стінами. Її умеблювання складалося лише з чотирьох дерев’яних ліжок та відра для справляння природних потреб, а двері були замкнені й затулені ґратами. Троє людей із команди банту сиділи на одному з ліжок на протилежній частині