Вілбур Сміт - Сонячний Птах

Хтось із наземної команди сплівся зі мною руками, і я притиснув його собі до грудей. Він зойкнув, і я почув, як його ребра тріщать і ламаються в моєму обхваті.

Вони знову вдарили мене кілька разів, і сталь угородилася мені в череп. Тепла кров потекла на обличчя, засліпивши мене. Мої руки ослабли, я випустив чоловіка, якого мало не розчавив, обернувся, щоб відбитися від інших. Засліплений власною кров’ю, оглушений своїм маніакальним ревом, я вимахував руками й намагався схопити їх, а вони з’юрмилися навкруг мене й били мене чим прийдеться. Удари сипалися мені на голову й плечі. Коліна мені підігнулися, і я впав. Я ще зберігав свідомість, підтримували мене гарячі хвилі гніву. Тоді вони стали бити мене черевиками по грудях і животу. Я зігнувся навпіл, засліплений, скручений у клубок на холодному масному бетоні, намагаючись ухилитися від шквалу взутих у черевики ніг.

– Годі, облиште його, – пролунав голос Тимоті. – Затягніть його в літак.

– Моя рука. Я його вб’ю, – пролунав голос, схожий на кувікання свині.

– Кажу тобі, припини, – пролунав голос Тимоті, й почувся виляск ляпасу на чиємусь обличчі. – Нам потрібні заручники. Заберіть його в літак.

Мене потягли по підлозі. Багато рук підняли й важко кинули мене на металеву підлогу фюзеляжу. Двері з виляском зачинилися, приглушивши гуркіт двигунів.

– Скажіть пілотові, нехай підіймає літак у повітря, – наказав Тимоті. – Відведіть доктора в радіорубку.

Мене протягли по усьому проходу. Струсивши віями кров з очей, я побачив побілілого інженера та його чорношкіру наземну команду – ті лежали зв’язані без верхнього форменого одягу, яким банда скористалася для маскування, та з кляпами в роті під стінкою фюзеляжу.

Мене брутально посадили на стілець в радіорубці й зв’язали так туго, що мотузки боляче врізалися в тіло. Моє обличчя розпухло й заніміло, а смак власної крові пахнув металом у роті.

Я обернув голову й подивився в кабіну. Роджер ван Девентер сидів за пультом управління. Під припухлим оком у нього красувався мертвотний синець, його підбите сивиною волосся було скуйовджене, а обличчя – бліде й нажахане. Один із нападників стояв за його спиною, впираючи дуло автоматичного пістолета йому в потилицю.

– Злітайте, – наказав Тимоті. – Дотримуйтеся всіх звичних процедур. Ви мене зрозуміли?

Роджер нервово кивнув головою. Мені стало шкода його, я зрозумів, що він не герой по натурі.

– Пробачте, докторе, – спробував він пояснити мені ситуацію. – Вони схопили мене в ту мить, коли я ступив на борт. – Уся його увага була спрямована на те, щоб вивести великий літак на ще темне злітне поле. Він не дивився на мене. – Я не мав жодного шансу.

– Усе гаразд, Роджере. Я теж потрапив у пастку, – відповів я йому хрипким голосом. – Мені лише пощастило дати доброго прочухана двом із них.

– А тепер, будь ласка, годі базікати, докторе. Містер ван Девентер мусить зосередитися на тому, щоб успішно злетіти, – застеріг мене Тимоті, і я спрямував на нього погляд, сповнений такої гострої ненависті, яку я тільки міг видобути зі свого занімілого обличчя.

Роджер запитав про дозвіл злетіти й одержав його, і зліт відбувся звично, без жодних проблем. Напружені й стривожені чорні обличчя розслабилися, й пролунало кілька нервових смішків.

– Летіть курсом на Ботсвану, – наказав Тимоті Роджеру. – Коли ви перетнете кордон, я назву вам новий курс.

Роджер скуто кивнув головою, автоматичний пістолет досі впирався йому в потилицю. Я намагався оцінити силу банди і вже сформулював робочу гіпотезу про їхні мотиви. Окрім Тимоті та вісьмох, які напали на мене, було ще п’ятеро. Ті, які схопили й стерегли Роджера та команду наземного обслуговування. Пораненого чоловіка та двох нападників, яких я покалічив, поклали на підлогу у вантажному відсіці. Двоє дівчат доглядали їх, обидві з інституту, вони прилаштували одному з поранених шину й поміняли закривавлені бинти.

Поки я на них дивився, учасники банди перевдягалися з цивільного одягу в камуфляжну форму військових парашутистів. Я побачив нашивки із червоною зіркою на плечах, й останні мої сумніви розвіялися. Я обернув голову. Тимоті дивився на мене.

– Так, докторе. – Він кивнув головою. – Ми солдати свободи.

– Або ті, хто несуть темряву, – залежно від того, як на це подивитися.

Тимоті спохмурнів, почувши мою відповідь.

– Я завжди вірив у те, що ви гуманна людина, докторе. Ви, як я сподівався, зможете зрозуміти наші прагнення й відчути до них симпатію.

– Мені важко відчути симпатію до бандитів із пістолетами в руках.

Ми з викликом дивилися один на одного. Він рвучко підвівся на ноги й підійшов до радіообладнання за моїм стільцем. Увімкнув приймач, подивився на свій годинник і пошукав потрібну йому станцію. Вона увімкнулася голосно, й відразу рух у літаку припинився, увага всіх була прикута до голосу диктора:

– Говорить Південноафриканська радіокорпорація. Нині сьома година, й ми передаємо останні вісті. Речник південноафриканської поліції повідомив, що сьогодні, о другій п’ятнадцять ночі, загін поліційної служби безпеки на підставі здобутої інформації здійснив напад на сільський дім на околиці Рендбурга, передмістя Йоганнесбурґа. Відбулася запекла битва між поліцією та великим загоном невпізнаних осіб, озброєних автоматами. Учасники банди втекли на чотирьох машинах, і двом із них пощастило втекти від переслідування поліції. У початковому повідомленні стверджується, що вісьмох чоловік із банди вбито під час перестрілки, а чотирьох узято в полон – поранених або неушкоджених. Поліція припускає, що багатьох із тих, кому вдалося втекти, теж поранено. Тепер відбувається повномасштабна операція переслідування та пошуку, й усі дороги навколо Вітвотерсренда, а також усі аеропорти перебувають під наглядом. Із глибоким жалем ми повідомляємо про смерть трьох бійців південноафриканської поліції та про критичний стан ще двох поранених…

Радісний гомін пролунав у літаку, й один чи двоє бандитів підняли кулаки в себе над головою в комуністичному салюті.

– Мої привітання, – саркастично промурмотів я, звертаючись до Тимоті, коли він подивився на мене згори вниз.

– Смерть бридка, але рабство гірше, – незворушно відповів він. – Докторе, між нами існує духовний зв’язок.

– Моя голова поранена, й обличчя мені надто болить, щоб слухати твою комуністичну пісню, – сказав я йому. – Не мороч мені голову красивими словами ти, сучий сину. Ти хочеш спалити мою батьківщину й залити її кров’ю. Ти хочеш сплюндрувати все, що священне й дороге для мене. Це моя країна, і я люблю її, попри притаманні їй вади. Ти мій ворог. Між нами немає жодного зв’язку, крім того, який підтримується ножем.

Ми знову довго дивились один на одного, потім він кивнув головою.

– Гаразд, спілкуватимемося за допомогою ножа, – погодився він і відвернувся від мене.

«Дакота»