Володимир Семенович Короткевич - Дике полювання короля Стаха

цьому полюванні. Цей нелюдський крик — такий не міг вилітати з людських грудей. Тупіт копит, який лунав тільки часом. Дрикганти, порода, яка зникла, а коли навіть і не зникла, так хто ж у цьому закутку був такий багатий, щоб купити їх. І потім — як пояснити кроки в коридорі? Вони ж якось повинні бути пов'язані з диким полюванням короля Стаха. Хто така ця Блакитна Жінка, яка примарою зникла вночі, коли її двійник (зовсім несхожий двійник) мирно спав у покої? І кому належить те жахливе обличчя, яке дивилося на мене крізь вікно? Голова моя тріщала. Ні, щось нелюдське, злочинне, страшне було тут, якась суміш чортівщини з реальним.

Я глянув на Світиловича, який ішов поруч зі мною, веселий і жвавий, немовби ці питання для нього не існували. Ранок і справді був чудовий: сіренький день, але за хмарами вгадувалося близьке сонце, і кожний жовтий листочок на деревах млів, здається, навіть потягувався від насолоди під не по-осінньому теплою росою. І навіть якісь пташки ніжно й задумливо співали в кущах.

Через галявину далеко під нами видно було рівне займище, далі — безмежний обшир коричневих боліт, вересові пустки. Болотяні Ялини далеко за ними. І все це мало якусь сумну, не кожному зрозумілу красу, яка кожному синові цієї похмурої місцевості болюче й солодко крає серце.

— Бачите, осичка вибігла на поле. Червона, засоромилася, бідна дівчинка, — розчуленим голосом вимовив Світилович.

Він стояв над урвищем, аж нахилившися вперед. Легкий вітерець розвівав його довгий красивий чуб. Аскетичний рот став м'яким, на ньому блукала непевна усмішка. Очі дивилися в далечінь, і увесь він здавався якимсь легким, стрімким, немов летів у цей бідний, дорогий обшир.

«Отак і на хрест ідуть такі, — знову подумав я. — Вродливу голову під мерзенну, брудну сокиру…»

І справді, якийсь потяг до життя і прагнення до самопожертвування було в цьому вродливому обличчі, у тонких, предки-поети сказали б «лілейних» руках, у стрункій гарній шиї, твердих карих очах з довгими віями, але з металевим блиском у глибині.

— Ах, земле моя! — зітхнув він. — Дорога моя, єдина! Як же ти погано ставишся до тих осичок, які поперед усіх вибігають на поле, на світло. Першою засипле їх снігом зима, зламає вітер. Не поспішай, дурненька! Та де там! Вона не може.

Я поклав йому руку на плече, але швидко зняв її. Я відчув, що він зовсім не я, що це зараз людина, яка летить, якої нема тут, яка навіть не соромиться великих слів, котрих чоловіки звичайно уникають.

— Пам'ятаєте, Білорецький, вашу передмову до «Білоруських пісень, балад і легенд». Я пам'ятаю: «Гірко стало білоруському моєму серцю, коли я побачив таку занедбаність наших ліпших, золотих наших слів і справ». Чудові слова, за них тільки дарують вам усі гріхи. А що ж казати, коли не тільки білоруське моє, коли людське моє серце болить від темряви нашої і загальної, від болю, від безсилих сліз нещасних матерів. Не можна, не можна так жити, дорогий Білорецький. Людина добра, а з неї роблять тварину. Ніхто, ніхто не хоче дати їй можливість бути людиною. Видно, не можна просто вигукнути: «Обнімітеся, люди!» І от ідуть люди, на дибу йдуть. Не задля слави, а задля того, щоб убити муки сумління — як часом іде людина, не знаючи дороги, у пущу рятувати товариша, бо соромно, соромно стояти. Ідуть, блукають, гинуть. Знають тільки, що не такою повинна бути людина, що не можна обіцяти їй райську конюшину, що щастя їй потрібне під оцими ось закуреними стелями. І мужність їхня більша, ніж у Христа: вони знають, що не воскреснуть після розп'яття. Тільки круки над ними літатимуть та плакатимуть жінки. І, головне, святі їхні матері.

Він здався мені в цю хвилину таким прекрасним, такою нелюдською людиною, що я з жахом крізь завісу майбутнього передчув його смерть. Такі не живуть. Де це буде? На дибі в катівні? На шибениці перед народом? У безнадійному бою повстанців з військом? Біля письмового столу, за яким вони поспішають дописати останні палаючі думки, дихаючи шматками легенів? У коридорах тюрем, коли їм стріляють у потилицю, не наважуючись зазирнути в очі?

Очі його блищали.

— Калиновський ішов на шибеницю. Перовську, жінку, на яку глянути тільки було — і помирай, на ешафот… Таку красу — брудною мотузкою за шию. Знаєш, Яновська на неї трохи схожа. Тому і її боготворю, хоч це не те. А вона шляхтянка була. Отож є вихід і для деяких з наших. Тільки цією дорогою, якщо не хочеш згнити живцем… Душили. Думаєш, усіх передушили? Росте сила. З ними хоч ребром на гаку висіти, аби не мчало над землею дике полювання короля Стаха, жах минулого, апокаліпсис його, смерть. Ось тільки-но закінчу це й поїду. Закінчу швидко, думка в мене з'явилася. А там… Ех, не можу я тут. Знаєш, які в мене є друзі, що ми повинні розпочати?! Тремтітимуть ті, ситі. Не передушили. Могутньою пожежею пахне. І роки, роки попереду! Скільки муки, скільки щастя! Яка золота, чарівна далечінь, яке майбуття чекає!

Сльози бризнули з очей цієї людини. Я не витримав і кинувся йому на шию. Не пригадую, як ми розпрощалися. Пам'ятаю тільки, що струнка юнацька його постать вимальовувалася на вершині пагорба. Він повернувся до мене на хвилину, махнув капелюхом, вигукнув:

— Роки попереду! Далечінь! Сонце!

І зник. Я пішов один додому. Я вірив, зараз мені все під силу. Що морок Болотяних Ялин, коли попереду сонце, далечінь і віра? Я вірив, вірив, що все зроблю, що живий народ, коли з'являються часом такі люди.

День був ще попереду, такий великий, сяючий, могутній. Очі мої дивилися назустріч йому і сонцю, яке поки що ховається серед хмар.

Розділ одинадцятий

Того самого вечора, годині о десятій, я лежав, сховавшись у здичавілому бузку й високій траві якраз біля поваленої огорожі. Настрій безстрашності ще безроздільно володів мною (він так і не зник до кінця мого перебування у Болотяних Ялинах). Здавалося, що це не моє худорляве й міцне тіло можуть клювати ворони, а чиєсь інше, до якого мені нема ніякого діла. А проте, обставини були невеселі: і я, і Ригор, і Світилович тикалися у різні боки, як сліпі кошенята в кішку, і не викрили злочинців. І місце було невеселе. І час — також.

Було майже зовсім темно. Над рівною похмурою поверхнею прірви накипали низькі чорні хмари, ближче до ночі обіцяли зливу (осінь взагалі була погана,