Алан Маршалл - Я вмію стрибати через калюжі

кратера, я побачив на тлі неба Ябеду й Стіва; вони вимахували руками і злякано гукали:

— Стережіться! Стережіться!

Камінь, що його вони з дурного розуму зіпхнули вниз, ще не набрав швидкості.

Ми з Джо помітили його водночас.

— Мерщій до дерева! — скрикнув Джо.

Він схопив Енді, й ми втрьох, хто як міг, подалися до старого засохлого евкаліпта, що стояв на схилі. Щойно ми дісталися до нього, як повз нас із різким свистом пролетів камінь; земля двигтіла від його ударів. Ми побачили, як далеко внизу він несамовито підстрибував над заростями папороті й поваленими деревами, потім почули страшний тріскіт: це він врізався в схований за папороттю кам’яний вал. Там він розколовся навпіл, і уламки розлетілися в різні боки.

Перелякані Стів і Ябеда кинулися навтіч.

— Вони вшилися! — вигукнув я.

— Хай їм дідько! — озвався Джо. — Вони ж мало не повбивали нас!

Але ми були задоволені цією пригодою.

— Ото вже буде що розповісти хлопцям у школі! — сказав я.

Ми знову полізли вгору, почуваючи себе трохи краще.

Спочатку ми ділилися враженнями про ту каменюку, про те, як швидко вона летіла, та незабаром замовкли, й, коли я відпочивав, Джо з Енді сиділи тихо, дивлячись униз на кратер.

Мені здавалося, що ми разом напружуємо всі сили і що мовчання їхнє, так само, як і моє, пояснюється втомою.

Я дедалі частіше зупинявся, і, коли сонце почало сідати й небо за кратером спалахнуло червоною загравою, мені вже доводилося відпочивати після кожного зусилля.

Коли ми нарешті видерлися на вершину, я ліг ницьма, відчуваючи, що всі мої м’язи сіпаються, мов у щойно оббілованого кенгуру.

Джо якийсь час сидів поряд, тримаючи мої милиці, а тоді сказав:

— Знаєш, мені вже час-таки заганяти качок.

Я підвівся, сперся на милиці, й ми рушили додому.

20

Батько дуже непокоївся, коли я повертався додому геть виснажений після прогулянок по хащах.

Якось він сказав:

— Не ходи так далеко, Алане. Полюй собі в чагарнику поблизу домівки.

— Тут нема зайців, — відповів я.

— Справді, нема. — Він стояв, задумливо дивлячись собі під ноги. — Ну, а тобі конче треба полювати?

— Ні, — відповів я. — Але я люблю ходити на полювання. Всі наші хлопці ходять. А особливо я люблю ходити з Джо. Він зупиняється, коли я стомлююсь.

— Так, Джо — добрий хлопець, — зауважив батько.

— А на втому хіба хто звертає увагу? — додав я, намагаючись розвіяти його тривогу.

— Воно-то так… Видно, ти не заспокоїшся, доки не випробуєш себе в усьому… А все-таки, якщо ти відчув, що втомився, кидай усе й лягай спочивати. Навіть найкращому коневі треба дати звести дух, як їдеш на круту гору.

Батько заощадив трохи грошей і почав переглядати в газеті «Ейдж» оголошення про продаж старих речей. Одного дня він написав якогось листа, за два чи три тижні по тому виїхав до Балунги й привіз звідти переслану поїздом інвалідну коляску.

Коли я повернувся зі школи, коляска стояла посеред двору, і я зупинився, здивовано дивлячись на неї.

— Вона твоя! Стрибай у сідло і скачи учвал! — гукнув із стайні батько.

Коляска була важка і громіздка. Вона мала два великих колеса, на зразок велосипедних, ззаду, і одне маленьке, закріплене в чавунній вилці, спереду. Дві довгі ручки обабіч сидіння з’єднувалися важелями з колінчастим валом на осі. Ручками треба було рухати по черзі: одну вперед — другу назад. Пристрій на правій ручці дозволяв їздцеві повертати переднє колесо праворуч і ліворуч.

Щоб зрушити коляску з місця, потрібне було неабияке зусилля, але потім вона йшла легко — досить було ритмічно працювати руками.

Я виліз на сидіння й об’їхав подвір’я. Спочатку коляска йшла ривками, та незабаром я навчився, зробивши рух руками, розслабляти м’язи, й коляска поїхала плавно, мов велосипед.

За кілька днів я вже мчав у ній по дорозі, працюючи руками, як поршнями. Я їздив у ній до школи, й усі хлопці заздрили мені. Вони залазили в коляску й сідали або мені на коліно, або обличчям до мене на вигині вилки. Хто сидів спереду, міг братися за важелі під ручками й допомагати мені рухати їх. Це називалося «відробляти проїзд», і я охоче возив кожного, хто зголошувався на таке.

А втім, хлопці швидко стомлювалися, бо їхні руки не були натреновані милицями, й тоді мені доводилося працювати важелями за двох.

Коляска розширила мої можливості, й тепер я міг діставатися до річки. Від нашого дому до річки Туралли було три милі, й раніше я бачив її лише під час пікніків недільної школи або коли батько їздив туди бідкою.

Джо часто ходив на річку ловити вугрів, і тепер я міг супроводжувати його. Ми прив’язували до сидіння дві наші бамбукові вудочки, клали в ногах порожній мішок з-під цукру — він призначався для спійманої риби — і вирушали в дорогу. Джо сидів спереду, роблячи руками короткі, рвучкі рухи, а я налягав на важелі зверху, на всю довжину руки.

Рибалили ми суботніми вечорами й здебільшого виїздили з дому по обіді, щоб завидна устигнути до Макалумової ями. Макалумовою ямою називали довгу, тиху й глибоку заводь, у якій вода завжди була темна. Евкаліпти височіли на її берегах, простягаючи своє могутнє віття над водою. Стовбури дерев були сучкуваті, криві, почорнілі від лісових пожеж, а на деяких збереглися довгі, звужені на кінцях рубці — в тих місцях, де аборигени знімали кору для своїх пірог.

Ми з Джо вигадували всілякі історії про дерева зі шрамами й пильно оглядали стовбури, шукаючи слідів кам’яної сокири, якою знімали кору. Деякі шрами були невеликі, завдовжки як дитина, й ми знали, що з таких шматків кори виготовлялися кулемани — неглибокі тарелі, на яких жінки клали спати немовлят або носили зібране зілля.

Одне таке дерево росло на березі Макалумової ями, його товстелезне покручене коріння виходило просто з води. Тихими вечорами, коли поплавці нерухомо стояли посеред місячної доріжки, раптом на темній поверхні під нашими ногами розходилися блискучі брижі, вода немовби розступалася, й з неї виринав качкодзьоб. Якусь хвильку він спостерігав нас своїми зіркими очицями, а тоді, вигнувшись усім тілом, зникав під водою — повертався до своєї нори між корінням старого евкаліпта.

Качкодзьоби звичайно запливали проти води, а потім, поки течія відносила їх назад, шукали собі поживу.

В норах під деревом жили також водяні щури. З мулкого дна вони піднімали мушлі й розбивали їх на пласкій поверхні великого кореня, а ми збирали осколки в мішечок і відносили додому — птахам.

— Це для