Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

себе на кострищі, хтось мусить вмирати напоказ без страху і каяття. Та це лише частина боротьби за волю. Є інші герої, що роблять другу половину справи, їх не шанують, ними гидують, але без них не може звершитися перемога. Вони мусять принижуватися, називати себе рабами і слугами, цілувати стопи своїм повелителям. І за це насильство, яке вони чинять над собою, треба їх шанувати. Бо приносять користі не менше. Вони проникають у саме серце ворога і зсередини точать його. А плата їм за це — ганьба від людей. Слава — першим. Тільки запам’ятай: той не любить своєї батьківщини, хто хоче нагороди за любов до неї. Я ще раз терпляче роз’яснюю тобі, Ісламе: вождь повинен поєднати в собі геройство чесне з геройством хитрощів. А якщо ні, то ти тільки воїн — тоді іди на герць і не берися за кермо.

— Що трапилося, Сефер–баба? — спитав Іслам–Ґірей, коли аталик закінчив своє довге повчання.

— Ти мусив би вже здогадатися, що… Коли твій ворог навіть мурашка, то вважай її слоном. А Мухаммед таки хан, в його руках влада. Я довго тинявся попід воротами сараю, багато терпіння і грошей коштувало мені, коли я добився зустрічі із всесильним кретином Замбулом, якого колись купили на кафському ринку за тридцять піастрів. І таки зустрівся з ним, і він влаштував мені аудієнцію у великого візира. А тоді, коли вже мала розв’язатися твоя доля, чауш Мухаммед–Ґірея прискакав із доносом, що ти розсилаєш бунтарські листи по Криму. Зляканий заєць іноді стає левом. Ти розкрив карти перед боягузливим Мухаммедом, і він тепер тебе зжере. Ти забув, що пес, який хоче вкусити, зубів не вишкірює… Я пробував заперечити, але візир показав мені листа, писаного твоєю рукою. Сьогодні ти чекав не мене, а торгової паштарди, я знаю. Вона арештована в Золотому Розі, твоїх друзів завтра повісять, а ми з тобою помандруємо на острів Родос.

Немов підтята, впала Ісламова голова на груди.

— Звідти не повертається ніхто…

— Навіть тоді, коли стоїш під ешафотом і холодний шнурок дотикається кадика, — вузькі очі Сефера Ґазі були бадьорі, і не тьмяніла в них безнадія, — навіть тоді не кажи, що все пропало…

Наступного дня Іслам–Ґірей і його вірний наставник Сефер Ґазі пливли турецькою каторгою під вартою двадцяти яничарів Егейським морем на південь.

Розділ дванадцятий

Розмови з мудрецями більш потрібні царям, ніж царські милості — мудрецям.

Сааді

Однієї з останніх ночей рамазану[123], перед світанком, коли правовірні споживали сніданок, щоб запастися на денний піст, крайчик повного місяця зайшов чорним півкругом, темна пляма дійшла до середини диска, а потім поволі сповзла.

«Щось трапиться у султанському дворі, когось не стане в Біюк–сараї, — зашептали люди, вийшовши на вулиці Стамбула. — Коли темніє сонце — то султана, а якщо місяць…»

Бачив затемнення місяця і Аззем–паша. Він не був забобонний, але затемнення, яке віщувало смерть великому візирові, надто відповідало обставинам, що склалися при дворі, — усього можна було чекати.

На Ібрагіма, оточеного вартою і мурами, виснаженого вином і гаремними ночами, щораз частіше находила манія страху і підозріливості. Іноді він шалів у божевільній люті, якої боявся навіть Замбул: султан шукав тоді жертви, і не одна голова постельничого чи кубкодержця котилася додолу тут же, у султанських спальнях. Після нервових приступів Ібрагім впадав у меланхолію, тоді кликав до себе великого візира і примушував його слухати свої вірші або маніячні плани завоювання Русі, Італії, Угорщини. Аззем–паша щодня чекав на безглуздий наказ, якого виконати не зможе. А тоді, звісно, кінець. Hyp Алі давно чекає на таку нагоду.

Великий візир відчував тепер більше, ніж будь–коли, пекучу потребу зустрітися з кимось розумним, кому б міг довірити свої думки і сумніви, від кого почув би слова поради і розради. В Біюк–сараї такої людини не було.

Якось таємні агенти принесли у двір чутку, що у Стамбулі знову з’явився меддах Омар: він розмовляє з людьми, слухає їхні скарги. Що з ним чинити?

Аззем–паша багато чув розповідей про меддаха Омара ще за часів Амурата. Про мудреця, що розгадав під стінами Багдада сон шаленого султана і якимсь чудом залишився живим, ходили по країні легенди. Великий візир наказав розшукати Омара і запросити його до свого палацу на перший день байраму.

Коли мосахир[124] настирливим калатанням об дерев’яну дошку сповістив правовірних про кінець посту, до приймальні візира прийшов меддах Омар. Хвилину стояли вони один проти одного — неймовірно подібні, немов близнюки: однакові на зріст і віком, обидва сивобороді і високочолі, різнив їх хіба тільки одяг. Візир — у білій хутряній киреї, Омар — у простому, вицвілому на дощах і сонці бурнусі. Зустрілися, наче сини однієї матері, яких доля розлучила ще в дитинстві і повела різними шляхами: одного до влади, другого до народу, одного зробила володарем, другого — мудрецем.

А на схилі віку звела їх знову, щоб кожний з них розповів про свій досвід, свою правду.

— Ти просив мене, великий візире, хай Бог дасть тобі вічне життя, щоб я прийшов до тебе, — вклонився меддах Омар. — Що ж примусило можновладця, який тримає в руках тисячі військ, мільйони народу і туґру[125], вдатися до убогого меддаха, що не має нічого, крім крихти простої людської мудрості, подарованої Аллахом?

— Сумніви, — коротко відказав Аззем–паша.

Не чекаючи запросин візира, меддах присів на гаптовану сріблом подушку, напроти нього сів і візир. Омар придивився до обличчя Аззем–паші: не було на ньому ні пихи гордої, ні жорстокості тирана, ні неприступності повелителя. Омар знав всесильних світу цього, та зустрічав серед них лише грубу запальність, глупу пихатість, темну жорстокість. Велителя, який сумнівається, ще не доводилося бачити.

— Сумніви — потрібна річ, — мовив він. — Бо хто не сумнівається, той не досліджує, хто не досліджує, той не прозріває, хто не прозріває, той залишається в сліпоті. Але я не знаю, як говорити з тобою, щоб мої слова принесли тобі користь. Адже сказав ваш шейхульіслам, що слів, які приносять здобуток вірі і владі, не треба знати і не треба говорити; слова, що записані в книзі пророка, треба говорити, а розуміти їх не конче, про вади вельмож можна знати, та говорити заборонено. Як дозволиш мені бути з тобою?

— Говори правду. Бо ж мусить хоч один із владик знати істину. Кожна мить тепер приносить незрозумілі загадки, яких