Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

ранку блукати по кімнатах гарему і насичуватись, насичуватись, впоювати спраглу плоть любов’ю, несиліти від неї і знову пити. Чого він так колись боявся, що не зможе керувати державою? Ось уже третій рік вона існує при ньому, як існувала, і він тримає її в руках.

Плесне в долоні — і є золото, і є одаліски, і потроєна охорона палацу, і ціла армія шпигунів, що за добру плату доносять, хто бунтує проти султана. А тоді тільки голови — чах, чах, чах!

— Чого ти хочеш, Замбуле? — спитав роздратовано.

— Султане, до твоєї високості прибув із Криму ниций раб нурредин Крим–Ґірей. Він хоче просити в тебе, володаря слави і величності, щоб ти затвердив його брата Іслама на кримський престол.

— Я прийму його, коли Бог просвітить мій розум непомильною ухвалою, — відповів Ібрагім улюбленою фразою і дав знак Замбулові, що розмову закінчено.

Але кизляр–aґa не підводився з колін.

— Воля твоя, султане, та хай буде тобі відомо, що Іслам–Ґірей за хана Джанібека потрапив до ґяурів і сім років перебував у почесному полоні в найзапеклішого ворога Порти — польського короля, де навчався зміїної хитрості і лукавства.

— Він боягуз?

— О ні, він сміливий, як барс, це…

— То хай буде Іслам–Ґірей ханом, — несподівано для Замбула ухвалив султан. — Я пошлю його на Азов, коли спорядять флот, — через Каспій, Волгу і Дон.

— Азов буде твоїм і без нього, — переконував Замбул. — Твій неосяжний розум змішає з чорною землею ґяурську фортецю. А Іслам, хай буде тобі відомо, підтримував Шагін–Ґірея — отого зрадника, якому за твоїм велінням стяли голову три роки тому.

Ібрагім схопився на ноги. Він досі нічого не знав про якогось Шагін–Ґірея, що, очевидно, готував змову проти нього. Але тут же заспокоївся. Думка про те, що цю змову ліквідували без його відома, підтвердила ще раз могутність його влади і безмежну відданість Замбула.

— Негайно, зараз же запроторити до Дарданелльської фортеці Іслам–Ґірея! — крикнув Ібрагім. — І на Крим вислати військо, сто тисяч, двісті тисяч!

— Не треба війська, — заспокоював султана Замбул, — Крим нині не бунтує. А коли повелиш призначити ханом Мухаммеда, боягузливі татари стануть смиреннішими, ніж при Беґадирові.

— Повеліваю, — рік султан.

За білим островом Мармара бушує море. А в Дарданеллах тихо, тільки сивими ребрами біжать хвилі і тихо хлюпаються до берега.

Фортеця Султанів — над самою протокою. Біля фортеці стояли дві зіржавілі велетенські гармати. Ядра, вистрілені колись із цих гармат, пробили віковічні мури Константинополя, і крізь пробоїни увійшов до міста Магомет II Завойовник, щоб стяти голову останньому візантійському імператорові Костянтину Палеологові і погрозити всьому світові своїм мечем.

Тепер грізні жерла цих гармат уже не страшні нікому. Але вони є, їх ще не скинули в море, вони свідчать про колишню войовничу могутність Порти, хоч нині стережуть тюрму.

Заходить сонце. Море щедро кидає на берег червоні шалеві хустки, та враз кається за свою щедрість і швидко хапає їх із ріні, залишаючи тільки черлені тороки на піску. Ніч западає раптом, сонно дихає вода, як людина в трудному сні — поривчасто, зрідка.

І так без кінця: тижні, місяці, роки… І тільки, як сон, згадуються Іслам–Ґіреєві ворожба старої циганки і дитяче пророцтво дівчинки Мальви. Немає нічого…

А молода сила нуртує і біль визолює душу. Зрадник Мухаммед гріється біля мангала у гаремі, жирує, а турок щораз міцніше сковує ланцюгом Крим. Ісламові зрідка приносять вісті з батьківщини. Іноді запливе до затоки якась рибальська байдарка — то, гляди, вірні переодягнені капи–кулу.

…Яничарський гарнізон роз’їхався з Кафи по півострові забирати татарських юнаків у аджем–оґлани.

…У Криму голод. Сарана доконала степ. Люди у відчаї йдуть за Перекоп і не повертаються, залишаються жити на Диких полях. Щораз більше людей купують грамоти в хана, а він радо дає, бо хоче бахчисарайський палац уподібнити до стамбульського Біюк–сарая. Крим порожніє.

…Від розкладених трупів людей, що загинули голодною смертю, шаліють пошесті.

…Турецькі мубашири забирають на ринках у татар усю здобич. Стамбульський двір вимагає золота. Азов здався, та від цього султанська скарбниця не збагатіла. Російський цар, наляканий Ібрагімовою погрозою вирізати християн у Туреччині, наказав козакам покинути Азов. Козаки підпалили порохові льохи і віддали туркам купу каміння.

А що робить Мухаммед?

Він, як і Ібрагім, не виходить із гарему і щотижня висилає до Стамбула чауша з листом, в якому присягається на вірність.

Іслам–Ґірей у Дарданелльській фортеці — мов загнаний до клітки лев. Сефер Ґазі ще не здався. Він знає всі таємниці державного ладу Порти і вже кілька місяців сидить у Стамбулі, сподіваючись зустрітися з Азземом–пашею.

Та небагато сподівань покладає Іслам на старання аталика. Він пробує діяти інакше. Пише листи, в яких закликає скинути Мухаммед–Ґірея з трону, листи розходяться по всьому Криму. Сам готується до втечі. Він піде в гори, збере військо, за Перекопом знайде козацьких недобитків і кине виклик усьому світові. Його клич почують серби, болгари, єгипетські мамлюки… З дня на день чекає Іслам торгової паштарди, якою він пробереться через Дарданелли і Босфор у Чорне море.

Заснула сторожа. Ледь–ледь хлюпочуть хвилі, та не чути, щоб хтось полохав веслами затихлі води Дарданеллів. Чому ж не йдуть? Затримали, пронюхали?

Неподалік тихо стукнулася об берег байдарка. Хтось іде… Один… При місяці сріблиться бородата голова. Сефер!..

Сефер Ґазі підійшов близько до Іслама, плескате обличчя надималося від стримуваного віддиху, повіки зійшлися так тісно, що не видно крізь щілини чорних зіниць. Аталик сердитий. Іслам бачить, як він насилу стримує лють. Намагається вгадати, що могло трапитися.

Розплющилися очі, гнівним поглядом проштрикнув Сефер свого вихованця, схопив його, мов хлопчика, за барки, потряс.

Зів’яв старий. Опустив руки і пішов до берега, спотикаючись об каміння. Сів, звісив ноги у воду. Мовчки присів біля нього збентежений Іслам. Знав, що гнів аталика недаремний. Видно, все викрито.

— Коли мало сили, — мовив несподівано спокійно Сефер Ґазі, — треба розв’язувати міх із хитрощами, Ісламе. Я колись тобі показував кам’яну подобу в Ашлама–дере, яку природа створила наче вмисне тобі для науки. Але ти не послухався… Лізти на рожен і чесно вмирати — геройське діло. Таких героїв хвалять і шанують, про них складають пісні ашуги. Користь від їхніх подвигів немала — так. Ці безумці — то світочі, без яких жоден народ не міг би стати народом, бо його зневажали б за покору. Хтось мусить дати спалити