Гюнтер Грасс - Бляшаний барабан

ранці й бігли грати у футбола чи в гилку, я нахилявся до губок, що просихали на сонці, й думав, що якщо на світі є диявол, то саме в нього визріває під пахвами такий кислувато-солонуватий дух.

Одне слово, школа з Грифельними дощечками була мені не до шмиги. Проте Оскар аж ніяк не стверджує, нібито Ґретхен Шефлєр, що невдовзі потому взялася за його освіту, виявилася просто-таки втіленням його смаку.

Все, що було в шефлєрівському помешканні при пекарні на Кляйнгамервеґ, ображало мене. Оті серветочки, оті подушки з повишиваними гербами, ляльки в стилі Кете Крузе, що причаїлися в усіх куточках на канапі, і куди не ступиш — м'які іграшки, ота порцеляна, яка так і проситься, щоб на неї напустили слона, і куди не кинеш оком — сувеніри, почате в'язання гачком, дротиками й коклюшками, вишивка, плетиво, мереживо, макроме, зубчаста облямівочка... Щодо цього солоденько-чепурного, чарівно-затишного, задушливотісного, взимку надто натопленого, влітку отруєного квітами житла мені спадає на думку лише одне пояснення: Ґретхен Шефлєр не мала дітей, а їй так хотілося ж мати дитинку, щоб обплітати її і обв’язувати, так хотілося, хоч би від кого це залежало — чи то від Шефлєра, чи то від неї, — ох, як би їй хотілося, так наче аж з'їла б ту дитинку, яку б обв'язувала, унизувала бісером, оторочувала й прикрашала вишитими хрестиком поцілунками.

Оце сюди я й прийшов, щоб вивчати малі й великі літери. Доводилось робити над собою зусилля, щоб не зіпсувалося щось із порцеляни чи якийсь сувенір. Свій скловбивчий голос я лишив, так би мовити, вдома й тільки примружив одне око, коли Ґретхен сказала, що набарабанив я вже доволі, а тоді, всміхаючись своїми золотими й конячими зубами, стягла у мене з колін бляшанку й поклала її серед плюшевих ведмедиків.

Я потоваришував із двома ляльками в стилі Кете Крузе, притискав ті опудала до себе й грався, наче закоханий, віями тих краль із завжди враженим поглядом, намагаючись своєю вдаваною, але тим щирішою на вигляд дружбою з ляльками обв'язати в'язане — двоє вічок лицьових, двоє спідніх — серце Ґретхен.

Мій план виявився зовсім непоганим. Уже коли я прийшов удруге, Ґретхен розкрила переді мною своє серце, тобто вона розпустила його, як ото розпускають плетені панчохи, й показала мені всю довгу, в кількох місцями уже з вузликами й нетривку нитку, повідчинявши переді мною всі шафи, скриньки та шабатурки й розклавши переді мною свій оздоблений бісером старий мотлох; вона прикладала до мене, вдягала на мене й знову скидала гори дитячих кофтинок, дитячих нагрудничків, дитячих штанців, яких вистачило б на п'ятьох близнюків.

Потім вона показала стрілецькі відзнаки, які її Шефлєр заробив у Спілці колишніх фронтовиків, далі

— фотознімки, частина з яких були ті самі, що й у нас, і нарешті — позаяк вона ще раз повернулася до дитячого мотлоху, шукаючи чогось схожого на повзунки,

— і нарешті на світ з'явилися книжки. Оскар-бо твердо розраховував на те, що під дитячим мотлохом таки знайдуться книжки; Оскар-бо чув, як Ґретхен розмовляла з матусею про книжки; він-бо знав, як завзято обидві замолоду, коли ще тільки заручились, а тоді майже одночасно повиходили заміж, обмінювалися книжками, брали їх у приватній платній бібліотеці біля

Кінопалацу, щоб, збагатившись тим чтивом, надати шлюбу з бакалійником і шлюбу з пекарем більше обширу, світу й лоску.

Багато запропонувати мені Ґретхен не могла. Відколи Гретхен уже нічого не читала, а тільки плела, вона, мабуть, як і матуся, кому читати було ніколи через Яна Бронського, роздарувала солідні томи книжкового товариства, що його членами обидві тривалий час були, — людям, котрі ще не кинули читати, бо не плели й не мали Яна Бронського.

Погані книжки — це теж книжки, а тому священні. Те, що я знайшов, лежало навпереміж і потрапило сюди, либонь, здебільшого із запасів її брата Тео, який знайшов свою моряцьку смерть на Доґґербанці. Сім чи вісім томів кьолєрівського флотського календаря, повного суден, які вже давно лежали на дні, військові звання на кайзерівському флоті, «Морський герой» Пауля Бенеке — все це була навряд чи та пожива, що її прагло серце Ґретхен. «Історія міста Данцига», написана Еріхом Кайзером, і «Битва за Рим», яку вів, либонь, чоловік на ім'я Фелікс Дан, спираючись на підтримку Тотіли й Теї, Велізарія і Нарсеса, втратили свій блиск, а місцями й корінці теж, мабуть, під руками брата, що потім не повернувся з моря. За полицями самої Ґретхен я визнавав право на книжку, в якій ішлося про «надходження і видатки», щось про якусь «вибіркову спорідненість» Ґьоте, а також багато ілюстрований томище «Распутін і жінки».

Довгенько повагавшись — вибір був надто малий, щоб зважитися на щось одразу, — я схопив, навіть не знаючи, що хапаю, а тільки прислухаючись до знайомого внутрішнього голосочка, схопив, отже, спершу Распутіна, а тоді Ґьоте.

Цьому подвійному вибору судилося визначити моє життя і впливати на нього, принаймні на той його бік, який я мав сміливість провадити без барабана. Навіть нині, коли потяг до освіти змушує Оскара помалу перетягувати до своєї палати всю книгозбірню лікувально-опікунського інтернату, я, нехтуючи Шілєром і такими, як він, вагаюся між Ґьоте й Расігутіним, між знахарем і мудрецем, між тим понурою, що зачаровував жінок, і ясним королем поетів, який так любив, щоб жінки зачаровували його. І коли часом я вважав себе радше прихильником Распутіна й побоювався ґьотевської нетерплячости, то виною цьому була невиразна підозра: якби тобі, Оскаре, випало барабанити за часів Ґьоте, то він розгледів би в тобі лише неприродність, він засудив би тебе як втіленння неприродности, зате свою природність — якою ти, зрештою, завжди захоплювався, до якої завжди прагнув, навіть коли вона ще так неприродно випиналася, — свою природність він живив би нудно-солодкими цукерками, а тебе, горопаху, вбив би якщо не «Фаустом», то грубим томиськом свого «Вчення про колір».

Та повернімося до Распутіна. З допомогою Ґретхен Шефлєр він навчив мене малих і великих літер, навчив уважно обходитися з жінками й утішав, коли мене кривдив Ґьоте.

Учитися читати й водночас удавати з себе невігласа було зовсім не просто. Це давалося мені, мабуть, важче, ніж роками симулювати, нібито я вночі бурив під себе, мов дитина. Адже цей ґандж зводився до того, щоб щоранку показувати мокру постіль, — ґандж, без якого я загалом міг цілком обійтися. А ось прикидатися невігласом для мене означало приховувати свої стрімкі успіхи, невтомно вести боротьбу з інтелектуальним марнославством, що