Таня Малярчук - Забуття

Рінґу проглядалися зелені колісниці на дахах урядових споруд — немов порослі мохом хрести на захаращених, занедбаних цвинтарях. Хто і чого на цих цвинтарях лежить, вже давно забуто. Зникли голубі, як небо, мундири, зникла безтурботна елегантна юрба, перехожі, бідно вдягнені, із заклопотаним виглядом, швидко минали повз. У місті мерзли і голодували всі, навіть тварини в цісарському зоопарку. Вино і вода — два всім доступні продукти. Вугілля і хліб перетворилися на золото. За них віденські ґаздині були готові продати тіло і душу. Їхні чоловіки або загинули, або скалічіли і без рук, без ніг жебракували попід костьолами. Якщо вулицею йшов здоровий, значить, або гохштаплєр — пройдисвіт і шахрай, або ж якийсь емігрант. Останніх назбиралося тепер у Відні, як стічних вод у Дунаї.

А ще кілька років тому у місцевих каварнях писали, пили, дискутували і ліниво чекали наближення нових часів письменники і філософи, художники й архітектори, психологи і композитори — увесь цвіт величної цісарської епохи. Тут сиділи Ґеорґ Тракль і Оскар Кокошка, Еґон Шіле й Артур Шніцлер, Ґустав Клімт і Отто Ваґнер, Йозеф Рот і Гуґо фон Гофмансталь. Зиґмунд Фройд викурював у каварні «Central» свої двадцять щоденних сигар. Лев Троцький грав тут у шахи. Каварні вказували як свою зворотну поштову адресу. Тут жили і творили. А коли часи, яких всі так чекали, нарешті настали, то ті, що чекали найбільше, були першими, хто їх не пережив.

Поет і наркоман Тракль, не змігши забути нелюдську бійню під українським містечком Городок, у листопаді 1914-го прийняв смертельну дозу кокаїну. Художник Оскар Кокошка отримав під Луцьком кулю в голову, вижив, але до Відня більше не повернувся. У 1918-му з різницею в кілька місяців померли художники Клімт і Шіле: другий, ще зовсім молодий, від нищівної епідемії іспанки.

Віденські каварні раптово спорожніли. Тут з’явилися вільні столики, і за них безцеремонно повсідалися зайди і чужинці. Всі ті, кого вигребло потужною хвилею війни з дна великої імперії на поверхню її руїни. Українці, наприклад. Хто про них ще кілька років тому взагалі щось знав?

Начальник віденської поліції Йоганн Шобер сумлінно рапортував графові Буріану, міністрові закордонних справ Австро-Угорщини, про прибуття української дипломатичної місії та її осідку в готелі «Брістоль». Граф Буріан не вірив в Україну, але пополудні 5 липня 1918 року зустрівся з посланником новоствореної Української Держави В’ячеславом Липинським і прийняв з його рук вірчу грамоту.

— Як ситуація на східному фронті? — запитав він хирлявого гостя, хоча сам чудово знав останні новини від свого посла в Києві, графа Форґача. Війна закінчувалася і кожна держава, ратифікуючи мирні угоди, намагалася виторгувати у світової спільноти якнайбільше. Українська місія на переговорах у Брест-Литовську наполягла на поділі Галичини і приєднанні східної її частини з переважним українським населенням до складу України. Був підписаний відповідний договір. Але граф Буріан не поспішав його виконувати, бо вже пообіцяв Східну Галичину полякам (невдовзі оригінал договору буде таємно спалено у Берліні, а посланник Липинський даремно куди тільки зможе надсилатиме офіційні ноти протесту).

— Чекаємо, вельможний пане Міністре, на ратифікацію мирного договору, — твердо заговорив Липинський. — У питанні поділу Галичини стоїмо на принциповій позиції. Її східна частина повинна відійти до України.

Така прямота роздратувала графа Буріана.

— А ми чекаємо на українське збіжжя!

— Колоситься, вельможний пане. Незабаром жнива. Української пшениці вистачить на всіх, у цьому я вас запевняю.

Коли гість відкланявся, граф Буріан викликав до себе начальника поліції Шобера.

— Наглядайте за ним, особливо — з ким зустрічається і про що веде розмови. По можливості перевіряйте пошту, особливо — шифровані телеграми. І розтлумачте мені в окремому рапорті, хто взагалі такі ці українці. Ні сном ні духом, аж тут раптом вискочили!

— Граф Липинський — поляк, пане Міністре, — поштиво зауважив Шобер. — Про нього я звітував вам минулого тижня.

— Граф? Поляк? Чого ж йому так пече українська Галичина?

— Я спробую дізнатися.

— Прошу, дізнайтеся. Але пишіть коротше, Шобер, я не маю часу читати ваші романи.

Шобер і граф Буріан ззовні були схожі як дві краплі води. Різнилися хіба тим, що один, пихатий і зверхній аристократ, завершував свою кар’єру, ще про це не здогадуючись (за кілька місяців Австро-Угорщина впаде, і він потоне разом із нею в ганебному минулому), інший же, виходець зі скромної багатодітної сім’ї, свою кар’єру тільки розпочинав. Звичайний поліцейський, Шобер тричі обійматиме посаду Федерального канцлера молодої Австрійської республіки.

«Справою українців» він від самого початку опікувався особисто. На весь закордон це була, мабуть, єдина людина, яка досконало розумілася на українській політиці і надавала їй хоч якогось значення. Між рядками сухих деталізованих доповідей Шобера у міністерство читалася неясна прихильність до об’єкта спостереження, можливо, просто через те, що безнадійна затія завжди красиво виглядає. Утворення української держави виглядало красиво, шкода тільки, що мало хто оцінив її тонку естетику.

У доповідях уже новому, республіканському, начальству Шобер писав, що відхід німецьких військ із Києва залишив гетьмана Скоропадського наодинці з революційними силами, і вже через кілька днів після падіння Австро-Угорщини війська отамана Симона Петлюри (журналіст, освіти військової не має, особисті характеристики нейтрально-негативні) захопили Київ і проголосили відновлення Української Народної Республіки. Уряд УНР назвали Директорією, а її першим головою призначили Володимира Винниченка (письменник з радикальними поглядами, освіти військової не має, лояльний до більшовизму, особиста характеристика: істерик). Українська монархія впала, не протривавши й року, її місце заступила українська анархія.

Спостерігаючи за посланником Липинським, Шобер бачив, як той усе більше зіщулюється і гнеться, ніби дерево, в якого через надмірну спеку розм’як і сплавився стовбур. Від звістки про зміну влади в Україні Липинському на шиї зробився боляк, який почав наривати, і під час невеликої операції лікарі встановили гангрену. Довелося різати аж до самого горла. Місяць після того пацієнт просидів забинтований в готелі і нікуди не виходив, а оклигавши, знову зайнявся дипломатичною роботою, хоча держави, дипломатом якої він був, більше не існувало.

Він приймав гостей, шукав гроші, паспорти і візи для різних делегацій, місій та політичних утікачів, що їх із кожним днем прибувало до Відня все більше. У Львові після швидкого перевороту утворилася Західноукраїнська Народна Республіка, але наступ польських військ незабаром змусив її уряд здавати місто за містом, щоби врешті теж опинитися в екзилі у Відні. Амбасада ЗУНР орендувала кімнати в Zita-Hof’i на Маріягільфештрассе, а диктатор Петрушевич (приватна адреса: VIII. бецірк, Лаудонґассе, 28/8) ще довго плекав наївні мрії і вів переговори з можновладцями сусідніх країн, сподіваючись виторгувати у них допомогу в боротьбі з поляками. Галицька армія, що