Таня Малярчук - Забуття

на часті запитання про дружину відповідав лаконічно: «Одним Бог дає родинне щастя, іншим — ні. Мені не дав».

Він вставав о п’ятій ранку і брався до письмової роботи. О десятій зустрічався з однодумцями чи тими, кого хотів прихилити на свій бік. У червні 1917-го в Лубнах відбувся перший з’їзд партії демократів-хліборобів, в якому взяли участь більше тисячі делегатів. По обіді Липинський уважно вивчав пресу й аргументи політичних опонентів — передовсім соціал-революціонерів і соціал-демократів, які тепер були при владі в Києві і, заграючи з революційними гаслами «Геть панів!» і «Земля селянам без викупу!», плекали надії на автономію України у складі демократичної Росії. У лояльність — нехай навіть демократичної — Росії до України Липинський не вірив. Увечері він писав листи, іноді по двадцять нараз, в яких шліфував свої політичні погляди. Більшовицький переворот поклав край автономістській українській політиці, і в січні 1918-го Центральна Рада проголосила повну незалежність Української Народної Республіки. За чотири дні після того Червона Армія зайняла Київ.

Користуючись званням офіцера, Липинський активно українізовував царські військові частини, хоча, як зауважив хтось із його сучасників, «у большевиків лозунги луччі, ніж в українців». Голота, яка до того нічого не мала, об’єднувалася в банди і робила революцію на місцях, повсюдно спалюючи маєтки поміщиків і заможних селян. Безсилля Центральної Ради тільки посилювало загальний хаос, а президента Михайла Грушевського тепер пропонували повісити на будівлі засідань замість герба.

У квітні 1918-го до маєтку Липинського наблизилася місцева більшовицька банда, їй назустріч із багнетом у руках вийшов сторож Левко Зануда.

— Вступися діду, цей маєток підлягає націоналізації.

— Щоб його націоналізувати, — сказав дід з бородою, схожою на лев’ячу гриву, — вам доведеться спершу переступити через мій труп.

— Якщо ти так цього хочеш, то прошу, — відповів один із нападників, односельчанин Григорій Вельбівець, і відтяв дідові шаблею голову. Голова пролетіла в повітрі кілька метрів. Тієї ж миті спалахнув маєток, який Липинський з такою любов’ю будував для своєї родини. Його надії вже давно були згоріли, тепер же горіли бібліотека й архів, недописана фундаментальна політична історія України, листи та їхні з Казимирою світлини, за якими, як не дивно, Липинський з часом шкодуватиме найбільше. Свою наступну книжку він присвятить «вірному другу і доброму сусіді» Левкові Зануді, що був убитий «злими і темними людьми». Часто Липинський уявляв волохату голову і як вона летить у повітрі, іноді голова йому снилася, підморгуючи виряченими очима, мовляв, нічого не бійся, я помщуся негідникам, вони ще за все заплатять. Негідники, одначе, залишилися непокараними, а односельчанин Вельбівець, пізніше активний комуніст, до кінця життя пишатиметься своїм вчинком і з кожним роком прибріхуватиме кількість метрів, на які відлетіла голова його жертви.

Влітку 1918 року німецькі війська звільнили Київ, і трохи згодом на Хліборобському з’їзді в приміщенні київського цирку було проголошено Українську державу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. Цей у минулому царський генерал доводився непрямим нащадком останнього козацького гетьмана Івана Скоропадського з XVIII століття. Таким чином, український монарх знайшовся сам собою. В’ячеславу Липинському він запропонував міністерський портфель, але через погане здоров’я той відмовився, сказавши, що очолити якесь українське посольство — це максимум, на який він здатний. Кандидатуру швидко погодили, і В’ячеслав Липинський став посланником Української держави в Австро-Угорській імперії — їй якраз залишалося кілька місяців.

Він виїжджав до Відня на самоті. По той бік вікна на київському пероні ніхто не стояв, ніхто не проводжав. Мати щойно померла, просто не прокинувшись зі сну, брат відбудовував садибу. Липинський за звичкою розклав перед собою книжки, які мав намір перечитати в дорозі, здригнувся, коли до купе заглянув незнайомець і відразу ж зачинив за собою дверцята. Київські пагорби поволі віддалялися, а з ними країна, постання якої Липинський так чекав.

Уночі у вагоні було так холодно, що Липинський мусив попросити додаткову ковдру. Кашляв. Кордон минули швидко. У Львові потяг стояв годину, Липинський вийшов розім’яти ноги. У Кракові не виходив з вагона, навіть не глянув у вікно. Стояли півгодини. До Відня прибув рано-вранці. Вийшов на Північному двірці і, рятуючись від калік-жебраків, одразу взяв візника до готелю «Брістоль».

— Хто цей Липинський? — запитав мене чоловік, я дуже добре пам’ятаю той день. Була пообідня п’ятниця, я лежала в ліжку, зусібіч обкладена книжками і газетами, голова йшла обертом від нової інформації, яку я ковтала, як морський планктон, мільйонами тонн і не могла насититися.

— Навіщо ти так детально вивчаєш його життя?

— Є дещо, — відповіла я, — що мене дуже цікавить.

— Ти вже три місяці не виходила на вулицю. Це ненормально.

Я мовчала. Аж тоді помітила, що чоловік вбрався і чекає, щоб сказати мені щось важливе.

— Ти з кимсь зустрічаєшся?

— Ні, я просто йду. Я більше так не можу. Тобі потрібна допомога фахівців.

Наші погляди кілька разів зустрілися, голубі очі чоловіка стали каламутними, сповненими болю, навіть відчаю.

— Не роби цього, — попросила я. — Не лишай мене. Я тебе люблю. Я хочу з тобою одружитися.

— Коли я піду, ти змушена будеш звернутися по допомогу. Тобі потрібна допомога, невже ти не розумієш? Ти хвора.

Він схилився, щоб обійняти мене, але я не поворухнулась. Почула, як відчиняються і зачиняються вхідні двері, потім — кроки на сходах і як вони віддаляються. В грудях несамовито гриміло. Не витримавши, я зірвалася з ліжка і побігла слідом. Відчинила двері і боса спустилась на перший поверх. Вискочила надвір. Здається, вигукувала його ім’я, кричала. В очах потемніло, світ став іграшково-пластиковим, земля перевернулася догори дриґом, так, ніби я знову стала на голову. Під ногами бовталося голубе небо.

Я видихнула і гарячково намагалася вдихнути, але не могла. Притулилася до стіни і безпомічно опустилася на коліна. Чоловіка вже ніде не було — мабуть, сів у таксі.

— Тобі погано? — почула я голос над собою. Це була товстелезна сусідка з будинку навпроти. Її маленький білий волохатий песик підбіг і лизнув мене в обличчя.

— Допоможіть повернутися в квартиру, будь ласка, — прошепотіла я.

Жінка взяла мене попід руки і допомогла підвестися.

— Може, викликати швидку? — спитала вона, мені навіть здалося, що стурбовано.

— Так, викличте швидку. Мені дуже погано. Я дуже хвора.

XV

1920

Відень

На нього стало боляче дивитися. Це місто вічних вітрів тепер перетворилося на місто вічної мерзлоти. Здавалося, що війна висмоктала з його тіла все життя, все тепло, залишивши лише хітиновий покрив, як від давно загиблої комахи. Розкішні віденські палаци стриміли серед злиднів і жалоби, як ті боввани — німі свідки минулої розкоші. Здалека вздовж