Марина Соколян - Серце гарпії

спиняються десь під південними зорями, позираючи одне на одного, мовби розлучені в дитинстві близнюки.

— Я тут розв’яжуся, — врешті каже Влад, — і — поїдемо до мене?

І Ярка, звісно, не відмовляє.

В готелі у Влада пишно й затишно, кришталеві світильники та шовкові портьєри, а ще — величезне ліжко, край якого ніяково туляться столик та пару крісел. Таке, наче хто планував інтер’єр, маючи розрахунок власне на курортні здибанки; а втім, може й так — це ж Одеса, а не якийсь там Бердичів.

Ярці швидко пригадується той фатальний поцілунок — їхня незавершена золота дуга — і далі все робиться простим та зрозумілим, наче стала на місце втрачена, але необхідна деталь. Тяжко навіть сказати, чия пристрасть і чия пожадливість більша.

Відірвавшись нарешті одне від одного, вони не можуть заснути; Ярка — від нежданого щастя, абощо, Влад — невідомо від чого, хоча надмірно яскравий полиск його циганських очей і дає підстави для певних підозр.

— Вип’ємо щось? — пропонує Влад. — В барі є пристойний коньяк.

— Цигарок немає? — цікавиться Ярка. Вона курила дуже зрідка, гамуючи надмірний шок чи стрес. Сьогодні саме така оказія, вирішує вона.

— Та мусять бути, — відказує Влад. — Он як навіть презервативи знайшлися. Уявляю, скільки мені за них завтра впаяють!

Ярка супиться від раптового дисонансу, але вирішує наразі на те не зважати. Влад вертається з казенними склянками та пляшечкою «Мартелу», подає Ярці сріблясту пачку.

— Ти не куриш? — питає Ярка, шукаючи за попільничкою.

— Я? — несподівано регоче Влад. — Хіба забула, де я працюю?

— То що?

— Я схожий на самогубцю?

Ярка, діставши зі столика попільничку, не наважується, втім, підпалити цигарку.

— Тобто? Чекай, ти хочеш сказати, твої покупці — усі, як один, прагнуть смерті?

Влад смикає плечима.

— А хіба ні?

Розливши коньяк по склянках, він подає один подрузі, а другий підносить до очей, позираючи на неї крізь той саморобний бурштиновий монокль.

— Я оце думаю, як би тебе спокусити?

Ярка сміється.

— А хіба ти — не вже?

— А, це, — він махає вільною рукою. — Це — пусте. Цим тебе не заманити, правда ж, Немирович?

— Угу, — весело погоджується Ярка. — В мене великі духовні запити. Можемо обговорити писання Святого Августина.

— Ха-ха, — відгукується Влад. — Ну, я ж тебе знаю! Про тебе просто-таки легенди ходять — не чула? Я тебе як побачив, зразу втямив: ти — саме та людина, яка нам потрібна!

— Нам? — нерішуче уже жартує Ярка. — А скільки вас?

Влад глузливо чмихає.

— Слухай. Нам терміново потрібна людина в інформаційний відділ. Така як ти — аби чисто термінатор! Ну бо нас тут, тютюнників, притиснути хочуть — закон от-от приймуть, заборона реклами, спонсорства, всього на світі. Якщо приймуть, то будуть капці! Давай до нас? Це ж якраз твій профіль! Платимо вдвоє від того, що маєш!

Ярка мовчить якусь хвилю, розглядаючи свого коханця: засмаглий, гнучкий, прудкий, наче кіт. Краса, та й годі. Тоді врешті запалює цигарку.

— Вам необхідно й надалі плекати в людях їхній потяг до смерті?

Влад блимає розгублено.

— Ну. А що? Е, чекай-чекай, Немирович, — врешті розуміє він, — це ти мене засуджуєш? Ти?

Ярка випускає цівочку диму, дивлячись у вікно.

— Ні, звісно ні. Яке я маю право?

— Дійсно, — киває він. — То що?

— Я подумаю. Налий мені ще, гаразд? Хочу випити за сучасний рекрутинг. Співбесіда вийшла феноменальна… Не хочеш змінити профіль?

Влад улещено сміється.

— Я подумаю!

Вони швидко допивають готельний коньяк, а потім відшукують у барі якусь непогану гірку настоянку. Щоправда, хлопця нарешті підводить його роблена бадьорість, і він зворушливо проситься спати. Ярка лягає поряд, притулившись до його сильного, засмаглого плеча. В голові шумить після всього зужитого, проте сон не йде. А ще неймовірно хочеться плакати.

Невдовзі за вікном сірішає, і Ярка потихеньку збирається йти. Хлопець спить міцно та солодко, і, помилувавшись його дитинно розхристаною позою, вона сумно всміхається і виходить. Дорогий готельний замок зачиняється майже нечутно.

Курортне місто іще додивляється золоті ранкові сни; на вулицях тихо і порожньо, починають лишень видибувати на світло двірники та торговці; звіддаля лунко теленькає дзвоник молочника. Ярка знаходить потрібний дім та пробирається до своєї кімнати, ледь не перекинувши вішалку та невідь-чому покинуту посеред коридора дитячу ванну. Вона навпомацки знаходить стареньку кушетку, і аж тоді її наганяє утома й негадана кривда. Спиться їй тяжко, хоча й без химерних покручів, а над ранок вся її жорстка подушка виявляється мокрою від сліз.

Влада вона більше не бачила — очевидячки, мусив поїхати, щойно відбувши свою веселу вечірку. Певно, дзвонитиме потім, але то нехай, вона знайде, що йому сказати.

Біда була в іншому. Вона не знала, що сказати самій собі.

Якби ж то вдалося зупинити почату Артурчиком війну… Якби ж то можна було з’ясувати, на чиєму боці правда…

Вона, звісно, спробує. Але, звісно, буде вже занадто пізно.

* * *

Всенький день село шуміло й шепотало, немов чорти в очереті. Востаннє такий жах та зачудування зчинялися у Вістовому хіба три роки тому, коли невідь з якого дива поснула риба, встеливши кілометри і кілометри берега слизьким сріблястим килимом. Хтось казав тоді — до погибелі світу, хтось — до скорих виборів, але всяк жахався, передчуваючи втрати у рибному промислі, чи не єдиному тутешньому джерелі доходів.

Зараз же і сказати ніхто не міг до чого йдеться, однак ясно було, що сили небесні знову звернули увагу на село, а від цього, відомо, краще добра не ждати.

Почалося все з того, що зранку блаженна дочка Никанорової невістки ні сіло ні впало стала посеред вулиці та заходилася голосити. Матір намагалася дитину втихомирити, однак та — ні з місця! — і кричить, аж репають шиби: «Там! Там! Там, де свинка! Там чорний чоловічок!» Сусіди позбігалися, баби зашикали, а хтось мудрий знайшовся та й допетрав — дитя на Толікову хату тицяє, а в нього ж мати була і справді колись тримала свині. Стали розпитувати, що за чоловічок, мовляв, так дитина на те знов розкричалася та й сказала, що чоловічок проситься вийти. Бо тісно йому там і тяжко. Хто він — не знає. А звати — Ігор.

Отут уже і кумоньки допетрали, та й самі налякались. А якась дурна дівка навіть припустилася бігти, репетуючи «мертвяк!», від чого, звісно, настрій ані в кого не покращився. Від лементів тих прокинувся врешті і Толік, вийшов на вулицю, страшний та синій з перепою — і от, вулицею припустило іще кілька найменш витривалих, а блаженна дитина — та взагалі зійшла на крик.