Борис Акунін - Алтин-толобас

Або, ще краще, врятувати самого Артамона Сергійовича від замаху чи якої-небудь іншої смертної небезпеки, а в нагороду боярин, мов у казці, скаже: «Одружуйся, хоробрий і вірний лицарю Корнійку, з моєю єдиною дочкою». Звичайно, капітан фон Дорн за матфеєвськими мірками голодранець і знатності невеликої, але ж і сам екселенц не з Рюриковичів, простий дворянський син. Вороги за очі лають його худопахолком. А щодо різниці у вірі, то заради Сашеньки й перехреститись би можна. Бог простить, бо Він за любов багато чого прощає.

Коли фантазії заходили так далеко, Корнеліусу ставало соромно і страшно, бо тут уже пахло згубою християнської душі. А головне — грішив помислами він марно, без усякого резону, тому що в Олександри Артамонівни жених уже намітився, і щонайзавидніший. Василь Васильович Галицький: багатий, розумний, освічений, собою писаний красень. Галицькі — перша серед найвельможніших фамілій, котрі віками становили саму підпору престолові. На четвергах Галицький бував завжди, жодного не пропускав. Сидів на почесному місці, поряд з господарем, але щоразу повертав стільця так, аби й Олександру Артамонівну бачити.

Покручуючи пещеного пшеничного вуса (бороду голив), князь розумно тлумачив і про державу, і про торгівлю, і про військову справу. З усього, він виходив цілковитим матфеєвським однодумцем, так що Артамон Сергійович лише схвально підтакував. З іноземними гостями Галицький говорив по-латині й по-французьки — ті теж захоплювалися блискучим співбесідником. Як не видивлявся Корнеліус, прискіпатись у Василеві Васильовичі було ні до чого, переважав він мушкетерського капітана абсолютно з усіх поглядів.

Та за саму красу тонкого, породистого, у профіль дещо хижуватого лиця князя б покохала будь-яка королева. Коли, закинувши кучеряву голову, Галицький поглядав на Сашеньку і переможно грав бровами, у фон Дорна починали німіти вилиці. А якщо боярська дочка рожевіла і опускала ясні очі, Корнеліус виходив за двері і там, у коридорі, відводив душу — уявляв собі, як б'ється з князем на шпагах, встромляє йому в живіт, по саму рукоять, іспанську сталь, і в улюбленця Фортуни від останнього здивування лізуть із орбіт красиві сині очі. к Ну чому світ влаштований так несправедливо?

* * *

Розмірений перебіг служби і життя для капітана фон Дорна закінчився в ніч на 1 січня 1676 року від Різдва Господнього, а за російським літочисленням 5184-го. В Артамона Сергійовича святкували Новий рік по-європейськи, а не 1 вересня, як було заведено в Московії. Зібралися гості — здебільшого завсідні, матфеєвського вибраного кола, і декілька нових.

Із звичайних були князь Галицький — обурливо прекрасний у польському біло-золотому кунтуші; знайомий Корнеліусу ще по слободі пастор Грегорі, улаштовувач царського театру, ввесь жовтий од хворої печінки; усмішливий, схожий на ситого кота камергер Лихачов; стрілецький генерал князь Долгорукий, бойовий товариш Артамона Сергійовича; учений хорват із важким для вимови прізвищем — усе zch та tsch, і ще деякі особи.

Найважливішим гостем нині був високопреосвященний Таїсій, митрополит Антіохійський. Цей вельми вчений грек, у минулому падуанський доктор богослів'я і католицький вікарій, перейшов у православ'я і досяг найвищих церковних ступенів. Усі знали, що государ його шанує, а в божественних справах слухається більше, ніж раніше слухався скинутого патріарха Никона.

Митрополита Корнеліус у палаці бачив часто, та і в Матфеєва він з'являвся не вперше. Тільки в царському теремі Таїсій сидів пишний, величний, у золотій ризі та митрі, суціль розшитій перлами та алмазами, з пастирським посохом, а до Артамона Сергійовича з'являвся попросту, в м'якій шерстяній рясі, й тримався доступно, усмішливо. Говорити з ним можна було про що завгодно, хоч про політику, хоч про язичницьких богів античності, але найдужче Таїсій жвавішав, коли мова заходила про книги. Його карі очі загорялися азартними вогниками, руки самі тяглися теребити шовковисту сиву бороду, на щоках проступав дрібний старечий рум'янець.

Одначе була в Корнеліуса з високопреосвященним одна розмова, після котрої капітан засумнівався — чи такий уже простий та святий Таїсій. Якось у царському теремі митрополит підійшов до фон Дорна, що перевіряв пости, лагідно з ним привітався й завів бесіду: якої, мовляв, віри і як обходиться без сповіді та причастя. Коли Корнеліус відповів, що обходиться погано і задовольняється самою лише молитвою, Таїсій, подивившись на всі боки, перейшов на шепіт. «Без сповіді ж християнину не можна, гріх, — сказав. — Ти ось що, сину мій, ти на сповідь до мене приходь. Я хоч і прийняв православ'я, та від католицької віри не відрікся — тому що Спаситель єдиний, хоч по-латинськи йому молись, хоч по-слов'янськи. І Святійший Престол мене від матері-церкви не відлучав, священицького звання не позбавляв. Можу і сповідати, і гріхи відпускати. Прийдеш?» Спокуса полегшити душу була великою, але й сумнів брав. Як це можна — заразом бути і католиком, і православним? За запрошення фон Дорн подякував, обіцяв прийти. Але не пішов, а грек, хоч потім і бачилися багаторазово, не наполягав.

При Таїсії завжди був ближнім келійник, чорнобородий, мовчазний, зі страшним кістлявим обличчям. Напевно, теж грек або левантинець. Звали його Йосифом. Про нього балакали, що він лютий вірою, носить під рясою залізні вериги і всіляко умертвляє плоть — ночами, аби позбутися нестерпних спокус, точить собі зуби терпугом, лише через таке неможливе страждання й пересилює себе. Вериг Корнеліус не бачив, зате гострі, майже трикутні зуби помітив і пройнявся повагою. Видно було, що Йосиф і справді людина свята.

Нових гостей нині було двоє. Одного, вченого лікаря і фармацевта Адама Вальзера, привів підручний боярина по Аптекарському приказу дяк Голосов. Гер Вальзер Корнеліусу сподобався — тихий, сивенький, із м'якою усмішкою й добрими блакитними оченятами, котрі з цікавістю позирали на світ із-за великих олов'яних окулярів. У сінях аптекаря дожидали двоє кремезних холопів з міцними дубцями та слюдяними ліхтарями на довгих палицях. Із цієї обачності можна було зробити висновок, що Вальзер на Москві людина не нова, добре знає, як оберігатися в нічний час. Хто з дому затемна виходив сам-один, та без свого світла, тому в цьому розбійному місті далеко було не зайти — або таті нічні роздягнуть, або вуличні сторожі, бачачи одинця, не встоять проти спокуси. Голосов і Вальзер з'явилися раніше за всіх. Аптекар збентежився просторою вітальнею, несміливо попрохав дозволу оглянути бібліотеку господаря й довго не показував звідти носа.

Зате другий із нових людей, дяк Посольського приказу Афанасій Лебедєв, який щойно повернувся з Європи, відразу заволодів загальною увагою — почав розповідати останні французькі вісті про короля Людовіка та його метрес. Увесь освічений світ, виявляється, нині обговорював велику новину: становище